Скшетуського й Гелену ця несподівана новина так приголомшила, що вони не могли вимовити й слова — князівна тільки розвела руками, і настало мовчання. Аж перегодя Скшетуський спитав:
— Як? Як це сталося?
— Це перст Божий, — відповів Заглоба, — істинно перст Божий, кажу вам. Договір уже було укладено, і ми саме виходили із цього зачумленого Збаража. Князь із кавалерією подався на лівий фланг — пильнувати, щоб на військо не напали кримчаки... Вони ж бо часто–густо договори порушують... Коли це враз ватага, коней на триста, кидається на князівську кавалерію.
— Тільки Богун міг таке вчинити! — вигукнув Скшетуський.
— Це він і був. Та не на збаразьких жовнірів козакам нападати! Пан Міхал умить оточив їх і вирубав до ноги, а Богуна двічі полоснув шаблею — тут його й скрутили. Не щастить йому із паном Міхалом, він уже й сам у цьому переконався — як–не–як, а тричі терпів фіаско. Та й не шукав він нічого іншого, як тільки смерті.
— Як згодом виявилося, — додав пан Володийовський, — Богун хотів будь–що із Валадинки потрапити у Збараж, але не встиг — дорога ж бо далека, — а коли довідався, що мир укладено, збожеволів від люті й ні на що вже не зважав.
— Хто з мечем піде, від меча й загине, така вже воля фортуни, — сказав Заглоба. — Шалений це козак, а з відчаю став іще шаленішим. Через нього страшний ґвалт учинився між нами і черню. Ми думали, знову війна почнеться, бо князь перший оголосив, що договір порушено. Хмельницький хотів був Богуна рятувати, аж тут хан на нього насипався. "Він, каже, слово моє і присягу мою зганьбив!". І Хмельницькому війною пригрозив, а до нашого князя прислав гінця, через якого сповістив, що Богун самохіть поліз у бійку і попрохав князя не робити з цього події, а з Богуном учинити, як із розбійником. Здається, хан і своє мав на думці: аби татари могли ясир спокійно відпровадити — вони його набрали стільки, що тепер, либонь, у Стамбулі хлопа можна буде за два вухналі купити.
— І що ж князь із Богуном зробив? — стурбовано запитав Скшетуський.
— Звелів був негайно кілок для нього вистругати, але згодом передумав і так сказав: "Дарую його Скшетуському, нехай робить із ним, що хоче". Сидить тепер козарлюга у Тарнополі в підземеллі; фельдшер йому макітру перев'язує. Боже милий, скільки ж уже разів душа його покинути хотіла! Жодному вовкові собаки так шкури не натермосили, як ми йому. Сам пан Міхал кусав його тричі. Та це міцний горішок, хоч, правду кажучи, нещасний чоловік. Пошли йому легку смерть, Боже! Я на нього зла вже не тримаю, хоч він і важив на моє життя, а надаремно — я й пив із ним, і чалився, як із рівним, аж поки він на тебе, донечко, руку підняв. Я ж бо його теж міг ножем шпортнути у Розлогах... Але давно відомо, що нема вдячності на світі й мало хто добром за добро платить. Господь із ним!..
І пан Заглоба закивав головою...
— Що ж ти з ним учиниш, Яне? — спитав він перегодя. — Жовніри подейкують, форейтора із нього зробиш, адже чоловік він ставний, та мені вірити не хочеться, що ти на таке здатен.
— Запевняю, я цього не зроблю, відповів Скшетуський. — Великої відваги це ратник, та ще й безталанний — тим паче я його ніякою хлопською роботою не зганьблю.
— Нехай відпустить йому Бог усі його гріхи, — озвалася князівна.
— Амінь! — додав Заглоба. — Він смерть, наче матір, просить, щоб його забрала... І, мабуть, знайшов би її, якби не спізнився під Збараж.
Усі замовкли, роздумуючи над дивними перипетіями долі. Невдовзі вдалині показалася Грабова, де зробили перший привал. Тут вони застали жовнірів, що поверталися зі Зборова. Приїхали сюди і пан Вітовський, каштелян сандомирський, котрий зі своїм полком поспішав назустріч дружині, і пан Пшиємський, і пан староста красноставський, і безліч шляхти з ополчення, що цим шляхом верталася додому.
Обійстя у Грабовій було спалене, як і решта будинків, та оскільки день видався чудовий, тихий і теплий, подорожні, не шукаючи даху над головою, розташувалися у діброві просто неба. Харчів і напоїв було чимало, тож челядь мерщій заходилася готувати вечерю. Каштелян сандомирський наказав поставити у діброві кільканадцять наметів для жінок і вельмож — і вийшов ніби справжній табір. Рицарі юрмилися перед наметами — усім кортіло глянути на князівну і Скшетуського. Інші розмовляли про недавню війну: ті, що не були під Збаражем, а тільки під Зборовом, розпитували князівських жовнірів про подробиці облоги. Було і гамірно, і весело, ще й день Господь подарував славний.
Серед шляхти тон задавав, звісно ж, пан Заглоба, в тисячний раз переповідаючи, як убив Бурляя, а Жендзян командував челяддю, що поралася біля вечері. Та все–таки спритний пахолок вигодив хвильку і, відвівши Скшетуського трохи вбік, покірно вклонився йому до ніг.
— Добродію, мій, — почав він, — хочу і я попрохати вашу милость про ласку.
— Важко мені тобі у чомусь відмовити, — відповів пан Скшетуський, — адже все найкраще у житті сталося завдяки твоїм старанням.
— Я теж подумав, — сказав пахолок, — що ваша милость чимось мене нагородить.
— Кажи: чого хочеш?
Мизате Жендзянове обличчя потемніло, а очі засвітилися ненавистю і злістю.
— Нічого я не хочу, — мовив він, — окрім одного: щоб ваша милость відступив мені Богуна.
— Богуна? — здивовано перепитав пан Скшетуський. — Що ж ти з ним учинити хочеш?
— А це вже я, мій добродію, подумаю, щоб і моє не пропало, і щоб йому з лишком заплатити за те, як він мене у Чигирині зганьбив. Знаю, ваша милость достеменно накаже його на смерть скарати — але спершу дозвольте мені з ним поквитатися.
Скшетуський звів брови.
— Цього не буде! — рішуче сказав він.
— О Боже! Ліпше б я загинув! — жалібно вигукнув Жендзян. — Невже я для того вижив, щоб до скону нести цю ганьбу!
— Проси, чого хочеш, — мовив Скшетуський, — нічого тобі не відмовлю, але цього не буде! Схаменися, спитай батьків, який більший гріх: дотримати цієї обітниці чи відмовитися од неї. До Божої каральної руки своєї не докладай — чого доброго, й самому дістанеться. Посоромся, Жендзяне! Цей чоловік і так у Всевишнього смерті просить, до того ж поранений і зв'язаний. Ким же ти для нього хочеш стати? Катом? Невже зі зв'язаного знущатимешся чи пораненого добиватимеш? Ти хто, татарин чи лиходій козацький? Поки живий, я цього не дозволю, і не згадуй мені більше про це.