— Хто ти?
Бідолаха розтулив рота, хотів щось сказати, але судома звела йому щелепу, борода затремтіла, і він лише зміг прошепотіти:
— Зі... Збаража!
— Дайте йому вина! — пролунав чийся голос.
Миттю подали повен кубок — прибулець через силу його випив. Тим часом канцлер зняв із себе делію і накинув йому на плечі.
— Можеш тепер говорити? — спитав перегодя король.
— Можу, — трохи впевненіше відповів рицар.
— Хто ти?
— Ян Скшетуський... гусарський поручик...
— У чиїй службі?
— Воєводи руського.
Шепіт пробіг залою.
— Що там у вас? Що чути? — гарячково допитувався король.
— Злидні... голод... самі могили...
Король затулив рукою очі.
— Ісусе Назаретський! Ісусе Назаретський! — тихо повторював король.
За хвилю він знову спитав:
— Довго ще зможете протриматися?
— Пороху нема. Супротивник біля самісіньких валів...
— Багато його?
— Хмельницький... Хан з усіма ордами.
— І хан там?
— Авжеж...
Настало довге мовчання. Присутні лише переглядалися, розгубленість була у всіх на обличчях.
— Як же ви змогли вистояти? — спитав канцлер, не приховуючи недовіри.
Почувши ці слова, Скшетуський підвів голову, ніби до нього прибули нові сили, гордовитий вираз промайнув у нього на обличчі, і він одповів несподівано сильним голосом:
— Двадцять відбитих штурмів, шістнадцять виграних битв на бойовищі, сімдесят п'ять вилазок...
І знову настало мовчання.
Раптом король випростався і струснув перукою, як лев гривою. На його жовтавому обличчі спалахнув рум'янець, очі пломеніли.
— О Боже! — закричав він. — Годі з мене цих порад, цього тупцювання на місці, цього зволікання. Є хан чи нема його, зібралося ополчення чи ні — годі з мене, присягаюся Богом! Сьогодні ж ідемо на Збараж!
— На Збараж! На Збараж! — повторило кільканадцять могутніх голосів.
Обличчя прибульця засяяло, як зоря.
— Всемилостивий королю, повелителю мій! З тобою на життя і на смерть!..
Від цих слів шляхетне королівське серце розтануло як віск і, не гидуючи відразливим видом рицаря, він стиснув обіруч його голову й сказав:
— Ти миліший мені за тих, що в атласах. Царице Небесна! За менші заслуги декому дарують староства... Тож знай, за свій подвиг і ти не лишишся без нагороди. І не переч! Я перед тобою в боргу!
А інші слідом за королем почали вигукувати:
— Не було ще доблеснішого рицаря!
— Він і з–поміж збаразьких найкращий!
— Славу невмирущу ти здобув!
— Як же ти через козаків і татар пробрався?..
— У болотах ховався, в очеретах, лісами йшов... блукав... без їжі.
— Дайте йому попоїсти! — крикнув король.
— Попоїсти! — підтримали інші.
— Одягти його!
— Завтра дадуть тобі коня і одяг, — мовив король. — Нічого тобі не бракуватиме.
За прикладом короля усі навперебій вихваляли рицаря. Його знову почали засипати запитаннями, на які він відповідав через силу, бо відчував дедалі більшу слабість і був уже напівпритомний. Та ось принесли попоїсти, і водночас зайшов ксьондз Цецишовський, королівський духівник.
Сановники розступилися — ксьондз був вельми учений, шанований, і слово його для короля важило мало не більше, ніж слово канцлера, а з казальниці, бувало, він про такі речі говорив, що їх і на сеймі не кожен насмілювався порушити. Його враз оточили і заходилися розповідати, що зі Збаража прийшов гусарський товариш, що князь попри голод і злигодні й далі громить хана, котрий перебуває там власною персоною, і Хмельницького, який за весь минулий рік не втратив стільки людей, скільки під Збаражем, нарешті, що король хоче йти на виручку обложеним, хоч би навіть йому з усім військом довелося загинути.
Ксьондз мовчки слухав, ворушачи губами і щомиті поглядаючи на виснаженого рицаря, котрий тим часом перекушував, бо король звелів йому не зважати на свою присутність та ще й сам пильнував, аби той їв добре і час від часу відпивав за його здоров'я ковток із малого срібного кубка.
— А як же звати цього гусарського товариша? — спитав нарешті ксьондз.
— Скшетуський.
— Чи не Ян часом?
— Так, Ян.
— Поручик князя воєводи–руського?
— Авжеж.
Ксьондз підняв до небес зморшкувате обличчя і знову почав молитися, а потім сказав:
— Хвалімо ім'я Господа нашого, бо незбагненні шляхи, якими він веде людину до щастя і спокою. Амінь. Я цього рицаря знаю.
Скшетуський, почувши ці слова, мимоволі звернув погляд на ксьондза, але обличчя того, постать і голос були йому зовсім чужі.
— Отже, ти, ваша милость, один з усього війська узявся перейти через ворожі табори? — спитав його ксьондз.
— Переді мною пішов один шляхетний рицар, але загинув, — відповів Скшетуський.
— Тим більша твоя заслуга, якщо ти після цього зважився піти. Судячи з твого вигляду, страшний ти шлях здолав. Бог зглянувся на твою жертву, на твою доброчесність, молодість і був захистом тобі в дорозі.
Зненацька ксьондз звернувся до Яна Казимира.
— Всемилостивий королю, — мовив він, — ваша королівська величність неодмінно вирішила йти на допомогу князю–воєводі руському?
— Вашим молитвам, панотче, — відповів король, — довіряю вітчизну, військо і себе, бо знаю, що це страшний ризик, але не можна дозволити, аби князь–воєвода гинув у тій злощасній фортеці й із ним полягли такі рицарі, як оцей, що сидить перед вами.
— Бог пошле нам звитягу! — вигукнуло кільканадцять голосів.
Ксьондз підніс руки до неба, і в залі залягла тиша.
— Benedico vos, in nomine Patris e Filii, e Spiritus sancti .
— Амінь! — мовив король.
— Амінь! — повторили усі.
Спокій з'явився на стурбованому досі обличчі Яна Казимира, і лише очі його світилися незвичайним блиском. Присутні неголосно загомоніли про майбутній похід — багато хто ще сумнівався, що король вирушить негайно, — він же узяв зі столу шпагу і кинув Тизенгаузові, аби той її йому причепив.
— Коли ваша королівська величність хоче вирушити? — поцікавився канцлер.
— Бог дав погожу ніч, — відповів король, — коні не пристануть. — І додав, звертаючись до обозного стражника: — Накажи сурмити похід, ваша милость.
Стражник мерщій вийшов із вітальні. Канцлер Оссолінський тихо зауважив, що не всі ще до походу готові і що возів раніше ніж до світання не відправити, але король тої ж миті йому відповів:
— Кому вози миліші за вітчизну і монарха, той нехай лишається.