Пан Лонгінус сам відчував цю різницю, але не сповнилося пихи його чисте серце, воно, як серце дитини, залилося сльозами вдячності.
І він підвівся й пішов далі. Сторожові пости з протилежного боку возів уже не стояли, а якщо й стояли, то рідко, і їх легше було уникнути. Тим часом пустився більший дощ і шелестів по заростях, заглушаючи кроки рицаря. А пан Лонгінус ступав своїми довгими ногами, як велетень: де інший зробив би п'ять кроків, йому вистачало одного. Вози дедалі віддалялися, діброва наближалася, а з нею наближалося й спасіння.
Аж ось і дуби. Ніч під ними така темна, як у підземному царстві. Але це й краще. Повіяв легенький вітер, і дуби неголосно шумлять — можна сказати, шепочуть молитву: "Боже великий, Боже милосердний, убережи цього рицаря, бо він Твій слуга і вірний син землі, на якій ми зросли Тобі на славу!".
Ось уже від польських окопів пана Лонгіна відділяють із півтори милі. Піт заливає йому чоло, бо в повітрі стало парко, схоже, збирається на грозу, але він іде вперед, йому байдуже до грози — у серці в нього янголи співають. Діброва рідшає. Певно, зараз буде перша галявина. Дуби зашуміли дужче, ніби хотіли сказати: "Зачекай, серед нас тобі було безпечно", — але рицар не має часу і виходить на відкриту галявину. Посеред неї стоїть тільки один дуб, але могутніший за інші. До нього й прямує пан Лонгінус.
Зненацька, коли до дуба лишається вже кільканадцять кроків, із–під розлогого гілля велетня вискакують десятків зо два чорних постатей і кидаються до рицаря, наче вовки.
— Хто ти? Хто ти?
Мова їхня не зрозуміла, на головах гостроверхі шапки — це татари, конюхи, котрі сховалися тут від дощу.
Цієї миті червона блискавиця осяяла галявину, дуб, дикі постаті татар і велетня–шляхтича. Жахливий крик струсонув повітря, і вмить закипіла сутичка.
Татари кинулися на пана Лонгіна, як вовки на оленя, схопили його жилавими руками, та він тільки плечима струснув, і всі нападники посипались додолу, як із дерева достиглі фрукти. Потім заскреготів у піхвах страшний Зірвикаптур — і враз почулися стогін, виття, волання про допомогу, свист меча, хрипіння вмирущих, іржання переляканих коней, тріск переламуваних татарських шабель. Тиха галявина забриніла усіма дикими голосами, які тільки може видати людська горлянка.
Татари ще вдруге і втретє кидалися купою на рицаря, але він уже вперся в дуба, а спереду прикрився вихоровертінням меча — і клав ворогів, аж страшно глянути. Трупи зачорніли у нього під ногами — решта, охоплена панічним жахом, відступила.
— Див! Див! — пролунали дикі зойки.
Луна від них пішла навсібіч. Не минуло й півгодини, як уся галявина вже кишіла пішими й кінними. Бігли козаки і татари з косами, кілками, луками, з пучками палаючих трісок. Із уст в уста полетіли гарячкові запитання:
— Що таке, що сталося?
— Див! — відповідали конюхи.
— Див! — повторювали в юрбі.
— Лях! Див! Бий його!
— Живцем бери! Живцем!
Пан Лонгінус по двічі вистрілив із пістолів, але пострілів цих уже не могли почути товариші у польських окопах.
Тим часом юрба наближалася півколом, він же стояв у тіні — велетень, що притулився до дерева, — і чекав із мечем у руці.
Юрба підступала дедалі ближче. Нарешті прогриміли слова команди:
— Взяти його!
Усі живі кинулися до дуба. Крики стихли. Ті, що не могли протиснутися, світили решті. Людський вир клубочився і нуртував під деревом — тільки стогін вилітав із цього виру, і довгий час нічого не можна було розгледіти. Нарешті жахливий зойк вирвався із грудей нападників. Юрба розсіялася вмить.
Під деревом залишився тільки пан Лонгінус, а під ногами в нього — купа тіл, які ще здригалися у передсмертних корчах.
— Мотузок, мотузок! — пролунав чийся голос.
Верхівці притьмом кинулись по мотузки і вмить їх привезли. Мерщій по кільканадцятеро здоровенних чоловіків ухопили із двох кінців довгу линву, намагаючись прив'язати пана Лонгіна до дерева.
Але пан Лонгін махнув мечем — і чоловіки з обох боків попадали на землю. З тим самим результатом маневр повторили татари.
Збагнувши, що у надто великій юрбі одні одним тільки заважають, пішли ще кільканадцять найсміливіших ногайців, щоб неодмінно узяти велетня живим, але пан Лонгінус роздер їх, як вепр роздирає затяту тічку. Дуб, що зрісся із двох могутніх стовбурів, мав усередині западину, яка захищала рицаря, — той же, хто наближався спереду на відстань меча, падав мертвий, навіть не скрикнувши. Надлюдська сила пана Підбип'яти, здавалося, зростала з кожною хвилиною.
Побачивши це, роз'юшені ординці відтіснили козаків, і зусібіч розляглися дикі крики:
— Ук! Ук!..
І тоді, побачивши луки і стріли, що їх татари висипали з колчанів собі під ноги, зрозумів пан Підбип'ята, що наближається година смерті, й почав читати літанію Пресвятій Діві.
Залягла тиша. Юрба затамувала дух, чекаючи, що буде далі.
Перша стріла просвистіла, коли пан Лонгінус сказав: "Мати Спасителя!" — і шкрябнула йому скроню.
Друга стріла просвистіла, коли пан Лонгінус промовив: "Преславна Діво!" — і застряла у нього в плечі.
Слова літанії змішалися із посвистом стріл.
І коли пан Лонгінус сказав: "Зоре вранішня!" — стріли вже стриміли у нього в плечах, у боку, в ногах... Кров зі скроні заливала йому очі, і вже мов крізь туман бачив він галявину, татар, і посвисту стріл уже не чув. Відчував лише, що слабне, що ноги підкошуються під ним, голова падає на груди... і нарешті впав на коліна.
Потім, уже наполовину зі стогоном, сказав пан Лонгінус: "Царице янголів!" — і це були його останні слова на землі.
Янголи небесні підхопили його душу і поклали її, мов ясну перлину, до ніг "Цариці янголів"
РОЗДІЛ XXVIII
Пан Володийовський і Заглоба стояли наступного ранку на валах серед жовнірів, пильно дивлячись на табір, звідкіля наближалася хмара черні. Скшетуський був на раді у князя, а наші рицарі, скориставшись перепочинком, розмовляли про вчорашній день і про те, чому так заворушився табір супротивника.
— Нічого доброго нам це не провіщає, — сказав Заглоба, показуючи на чорну масу, що наближалася мов велетенська хмара. — Певно, знову на штурм підуть, а тут уже рук підняти не можеш.
— Який там іще штурм у цю пору, серед білого дня! — заперечив малий рицар. — Хіба що займуть наш учорашній вал і під новий почнуть підкопуватися та стрілятимуть від ранку до вечора.