— Мені вже відомо про це, — відповів князь. — Усе готове; хай тільки з насипанням нових валів поквапляться.
— Уже майже скінчили.
— От і добре! — мовив князь. — До вечора переберемося.
Потому він звернувся до четвірки рицарів:
— Після штурму, якщо ніч буде темна, найліпша пора виходити.
— Як це? — здивувався каштелян бельський. — Ти, милостивий князю, готуєш вилазку?
— Вилазка своєю чергою... — відповів князь, — я сам поведу загін. Зараз не про це річ. Ці рицарі беруться прокрастися через ворожий табір і сповістити королю про наше становище.
Каштелян від здивування широко відкрив очі й усіх чотирьох по черзі обвів поглядом.
Князь задоволено всміхнувся. Мав він таку слабинку: любив, коли захоплюються його жовнірами.
— О Боже! — скрикнув каштелян. — Є ще на світі такі серця?.. Хай Бог мені простить!.. Я ваших милостей відмовляти од цього ризику не стану...
Пан Заглоба почервонів від злості, але вже нічого не сказав, тільки сопів, як ведмідь, а князь, замислившись на хвильку, сказав таке:
— Не хочеться мені все–таки марно вашу кров проливати, тому я не згоден, щоб ви одразу йшли усі четверо. Нехай спершу йде один; якщо його уб'ють, козаки не забаряться про це похвалитися, як уже раз це зробили із моїм слугою, котрого схопили під Львовом. Якщо першого уб'ють, піде другий, потім, якщо знадобиться, і третій, і четвертий. Але, можливо, перший пробереться щасливо — навіщо тоді інших без потреби на смерть посилати?
— Милостивий князю... — перебив Скшетуський.
— Такі моя воля і наказ, — із притиском сказав Ієремія. — А щоб ви не посперечалися, першим піде той, хто перший зголосився.
— Це я! — вигукнув, прояснівши на виду, пан Лонгінус.
— Сьогодні ввечері після штурму, якщо ніч буде темна, — додав князь. — Листів до короля жодних не дам; що бачив, ваша милость, те й розкажеш. Візьми тільки як знак оцей перстень.
Підбип'ята узяв перстень і вклонився князеві, той же стиснув його скроні обіруч, потримав трохи, а потім поцілував кілька разів у чоло і тремтливим голосом промовив:
— Ти такий близький моєму серцю, ніби брат... Нехай тебе ведуть і проведуть Господь милосердний і Цариця Небесна, жовніре Божий! Амінь!
— Амінь! — повторили староста красноставський, пан Пшиємський і каштелян бельський.
У князя в очах стояли сльози — це був справжній батько для рицарів! — інші плакали, а тіло пана Підбип'яти пройняв дріж натхнення і кожна жилка запалала вогнем; і звеселилася до глибини ця чиста, смиренна й геройська душа, зігріта надією близької жертви.
— В історії буде записане ім'я твоєї милості! — вигукнув каштелян бельський.
— Non nobis, non nobis, sed nomine uo, Domine, da gloriam , — сказав князь.
Рицарі вийшли із шатра.
— Тьху, щось мене за горлянку схопило і тримає, а в роті так гірко, як після полину, — мовив Заглоба. — Ще й ті весь час стріляють, побий їх сила Божа! — додав він, показуючи на дим над козацькими шанцями. — Ой, тяжко жити на світі! Ну що, пане Лонгіне, ти вже остаточно вирішив їхати?.. Тепер уже нема іншої ради! Хай бережуть тебе янголи Господні... Хоч би вже моровиця видушила цих хамів!
— Я мушу з вами, добродії, попрощатися, — сказав пан Лонгінус.
— Як це? Ти куди? — спитав Заглоба.
— До ксьондза Муховецького на сповідь, братику. Душу грішну треба очистити.
Сказавши це, пан Лонгінус квапливо подався до замку, а рицарі повернулися до валів. Скшетуський і Володийовський були самі не свої і мовчали, а пан Заглоба не вгавав:
— Мене й досі за горлянку щось тримає. Не сподівався я, що так жаль мені буде його, але немає у світі чоловіка доброчеснішого! Нехай мені хтось заперечить — так у пику й затоплю! О Боже, Боже! Я гадав, каштелян бельський вас утримає, а він ще й підбивав. Дідько приніс цього єретика! "В історії, каже, буде записане ім'я твоєї милості!" Нехай його ім'я запишуть, але не на шкурі пана Лонгіна. А чом би йому самому не вирушити? Мабуть, у нього, як у всіх кальвіністів, по шість пальців на ногах, от і легше йти буде. Кажу я вашим милостям, що світ дедалі гіршим стає, і, певно, правду пророкує ксьондз Жабковський: кінець світу близький. Посидьмо трохи біля валів, а потім підемо у замок, щоб товариством приятеля нашого принаймні до вечора натішитися.
Але пан Підбип'ята, посповідавшись і відговівшись, решту часу провів у молитвах і з'явився аж надвечір перед штурмом, який був одним із найжахливіших, бо козаки вдарили саме тоді, коли війська з гарматами й возами перебиралися на свіжонасипані вали. Якусь мить здавалося, що мізерні польські сили не стримають натиску двохсоттисячної армії супротивника. Польські хоругви так глибоко перемішалися з ворожими, що свої своїх не могли відрізнити — і тричі між собою схоплювалися. Хмельницький напружив усі сили, оскільки і хан, і власні полковники оголосили йому, що цей штурм має бути останнім і що далі вони тільки голодом моритимуть обложених. Але упродовж трьох годин усі атаки були відбиті з такими страшними втратами, що згодом ходили чутки, ніби у цій битві ворог втратив до сорока тисяч вояків. І вже напевно відомо, що після битви цілу купу стягів було кинуто князеві до ніг, — це був справді останній великий штурм, після якого настали ще важчі часи, коли ті, що облягали, підкопувалися під вали, викрадали вози, безперестану стріляли, коли настали нужда і голод.
Невтомний Ієремія негайно після штурму повів жовнірів, що падали з ніг, на вилазку, яка закінчилася новою поразкою ворога, — і аж після цього тиша огорнула обидва табори.
Ніч була тепла, але хмарна. Чотири чорні постаті тихо й обережно просувалися до східного краю валу. Це були пан Лонгінус, Заглоба, Скшетуський і Володийовський.
— Пістолі добре прикрий, — прошепотів Скшетуський, — щоб порох не відсирів. Дві хоругви всеньку ніч стоятимуть напоготові. Вистрілиш — примчимо на порятунок.
— Темно, хоч в око стрель! — буркнув Заглоба.
— Це ж краще, — сказав пан Лонгінус.
— Ну ж бо, тихо! — урвав Володийовський. — Я щось чую.
— То якийся вмирущий хрипить — дарма...
— Тобі б тільки до діброви дістатися...
— О Боже, Боже! — зітхнув Заглоба, тремтячи, мов у лихоманці.
— Через три години почне розвиднятися.