— Дасть Бог, його величність король визволить нас із цієї облоги, отоді вже ми враз до ополченських возів доберемося. Вони силу–силенну всяких наїдків завше за собою возять, більше дбаючи про черево, аніж про Річ Посполиту. Я волів би з ними ліпше застілля мати, не воювати, хоч, може, перед королівським оком і вони себе непогано покажуть.
Староста споважнів.
— Як ми вже один одному заприсяглися, — мовив він, — що всі до решти ляжемо, а ворогові не здамося, так воно й буде. Мусимо підготувати себе до того, що настануть іще гірші часи. Харчів уже майже немає, ще гірше — порох кінчається. Іншим я б цього не сказав, але вашим милостям можна. Невдовзі лише запеклість у серцях і шаблі в руках у кожного із нас залишаться й готовність умерти — більше нічого. Дай Боже, щоб король чимскоріше прийшов, це остання надія. Войовничий його світлість! Він напевно не пошкодував би ні зусиль, ні здоров'я, навіть життя свого, аби нас визволити, та ба — замало у нього війська. От і мусить чекати, а ви, ваші милості, добре знаєте, як поволі збирається народне ополчення. Та й, зрештою, звідкіля королю знати, як ми тут обороняємося і як уже доїдаємо останні крихти?
— Ми готові вмерти, — мовив Скшетуський.
— А що як йому сповістити? — спитав Заглоба.
— Якби ж знайшовся такий чеснотливий рицар, — сказав староста, — що ризикнув через ворожий стан прокрастися, укрив би себе невмирущою славою за життя, ціле військо врятував і од вітчизни відвернув катастрофу. Хоч би й ополчення ще не все зібралося, сама звістка, що король близько, може замирити бунт. Але хто піде? Хто зважиться, коли Хмельницький так позагороджував усі виходи й дороги, що й миша не вислизне з окопу? Це вірна смерть — ось чим це загрожує!
— А чом би не пуститися на хитрощі? — спитав Заглоба. — От мені вже дещо сяйнуло.
— Що саме? — поцікавився староста.
— Ми щодня беремо чимало полонених. Що, як підкупити котрогось із них? Нехай би вдав, ніби від нас утік, а потім подався до короля.
— Треба б про це із князем поговорити, — відповів староста.
Пан Лонгінус глибоко замислився, аж чоло його взялося зморшками. Усю розмову він сидів мовчки. І раптом, підвівши голову, як завжди лагідно, сказав:
— Я візьмусь прокрастися через козацький стан...
Рицарі, почувши ці слова, від здивування попідхоплювалися. Пан Заглоба розтулив рота, Володийовський почав ворушити вусиками, Скшетуський зблід, а староста красноставський, провівши рукою по своєму оксамитовому одягу, вигукнув:
— Ти, добродію, берешся це виконати?
— Чи подумав ти, ваша милость, що говориш? — спитав Скшетуський.
— Давно думаю, відповів литвин, — бо вже не перший день серед рицарства точаться розмови, що треба сповістити королю про наше становище. А я, як почую, тихенько собі думаю: якби мені Всевишній дозволив цю обітницю виконати, вирушив би негайно. Що я, мізерний чоловік, значу? Невелика буде втрата, якщо навіть і зарубають дорогою.
— Але ж зарубають без сумніву! — закричав Заглоба. — Ти чув, добродію, як пан староста казав: це вірна смерть?
— То й що з того, братику? — сказав пан Лонгінус. — Захоче Господь — проведе мене, а ні — нагородить на небі.
— Але спершу тебе схоплять, муками зморять і страшну смерть придумають. Ти що, з глузду з'їхав? — спитав Заглоба.
— І все–таки я піду, братику — з насолодою відповів литвин.
— Птах там не пролетить — із лука підстрелять. Вони ж нас кругом, як борсука в норі, обложили.
— І все–таки я піду, — повторив литвин. — Я мушу Богові віддячити за те, що дозволив мені обітницю виконати.
— Ну ви лишень погляньте на нього! — кричав у відчаї Заглоба. — Ліпше відразу звели відрубати собі голову і пальнути нею з гармати по козацькому табору — тільки так ти зможеш туди дістатися.
— Ну дозвольте ж, добродії! — благально мовив литвин, складаючи руки.
— О ні! Сам ти не підеш, я піду з тобою, — сказав Скшетуський.
— І я з вами! — додав Володийовський, ляснувши рукою по шаблі.
— А дідько б вас узяв! — заволав, схопившись за голову, Заглоба. — Хай вам грець із вашим "і я! і я!", із вашою рішучістю! Мало вам іще крові, мало куль, мало смертей! Не досить того, що тут діється: хочете–таки напевно в'язи скрутити! Ну й ідіть під три чорти, а мені дайте спокій! Щоб вам усім голови постинали...
Сказавши це, він закрутився по намету, мов навіжений.
— Бог мене покарав! — кричав Заглоба, що я з вітрогонами, а не з поважними людьми водився. Так мені й треба!
Ще якийся час він гарячково ходив туди–сюди по намету, нарешті, зупинившись перед Скшетуським, заклав руки за спину і, дивлячись йому у вічі, грізно засопів.
— Що я вашим милостям такого вчинив, що ви мені жити не даєте?
— Борони нас Боже! — відповів рицар. — Як це?
— Що пан Підбип'ята такі нісенітниці плете, не дивина! У нього весь розум у кулаки пішов, а відтоді, як трьом турецьким бовдурам голови зітнув, сам став четвертим...
— Слухати гидко, — перебив литвин.
— І йому я не дивуюсь, — вів далі Заглоба, показуючи на Володийовського. — Він козакові за халяву вскочить або пристане до його шароварів, як реп'ях до собачого хвоста, і швидше за всіх нас куди завгодно дістанеться. На них обох не зійшов Святий Дух, та якщо й ти, добродію, замість від безумства утримати, ще їх піддрочуєш, кажеш, що сам підеш, що усіх нас чотирьох на муки і вірну смерть приректи хочеш, — це вже... останнє діло! Тьху, хай йому лихо, не сподівався я цього від офіцера, котрого сам князь має за статечного рицаря.
— Як це чотирьох? — здивовано перепитав Скшетуський. — Невже і ти, добродію, хочеш?...
— Атож! — закричав, б'ючи себе кулаками у груди, Заглоба. — І я піду. Якщо котрийсь із вас сам вирушить або усі вкупі — піду і я з вами. Нехай моя кров упаде на ваші голови! Наступного разу знатиму, із ким заводити дружбу.
— А щоб ти був здоровий, добродію! — мовив Скшетуський.
Троє рицарів заходилися обіймати старого шляхтича, але він, справді гніваючись, сопів і відпихав їх ліктями, кажучи:
— Ідіть ви до біса! Не потрібні мені ваші юдині поцілунки!
Зненацька на валах озвалися гармати і мушкети. Заглоба зупинився і сказав:
— От вам, маєте! Ідіть!
— Це звичайнісінька стрілянина, — зауважив Скшетуський.