РОЗДІЛ XXVI
І знову довелося обложеним зводити нові вали й зменшувати табір, аби звести нанівець уже майже закінчені козаками земляні роботи, а поріділим лавам жовнірів щоб легше було тримати оборону. Тож копали після штурму всеньку ніч. Але й козаки не сиділи без діла. Підкравшись нечутно темної ночі з вівторка на середу, вони обнесли табір другим валом, набагато вищим. Звідти на світанку, озвавшись разом гучним криком, почали стрілянину і стріляли чотири дні й чотири ночі. Чимало завдали супротивники шкоди один одному, бо з обох боків брали участь найкращі стрільці.
Від часу до часу полчища козаків і черні підіймалися на штурм, але до валів не доходили, тільки стрілянина розпалювалася дедалі дужче. Супротивник, маючи великі сили, міняв людей: одні загони йшли на відпочинок, інші в бій. А в таборі про підміну годі було й думати: одні й ті самі жовніри стріляли з валів і щохвилини зривалися з місця, щоб відбити штурм, ховали вбитих, копали колодязі й підсипали вище вали, аби мати кращий захист. Спали, а радше, дрімали, біля валів під градом куль, які летіли так густо, що кожного ранку їх можна було безпечно змітати з майдану. Чотири дні поспіль ніхто не скидав із себе одягу, який мокнув під дощем, сохнув на сонці, в якому вдень було спечно, а вночі прохолодно, чотири дні ніхто не брав у рот нічого вареного. Пили горілку, підмішуючи в неї для більшої міцності пороху, гризли сухарі й рвали зубами висохле копчене м'ясо, і все оце в диму, під пострілами, під посвист куль і гуркіт гармат.
І "нічого не варт було дістати в голову або в бік". Жовнір обмотував закривавлену голову брудною шматиною і бився далі. Дивний вигляд мали воїни: у подертих колетах і заіржавілому обладунку, з мушкетами із потрісканими кольбами, з червоними від безсоння очима, але завше пильні, міцні духом і — удень чи вночі, у дощ чи погожої днини — завше готові до бою.
Жовніри закоханими очима дивилися на свого полководця, геть забувши про страх перед небезпеками, штурмами, ранами і смертю. Якась геройська екзальтація пойняла їхні душі; серця сповнилися гордості, а уми — міцності. В усьому цьому страхітті вони знаходили насолоду. Хоругви змагалися між собою в тому, хто ревніше нестиме службу, хто легше витримає голод, безсоння, працю, хто вище проявить мужність і завзятість. Дійшло до того, що жовнірів важко стало втримати в окопах; їх не вдовольняло тримати оборону — вони рвалися до супротивника, як роз'юшені від голоду вовки у вівчарню. У всіх полках панувала якась дивна веселість. Заїкнися хто–небудь про те, щоб здатися, його б умить роздерли на шматки. "Тут хочемо вмерти!" — чулося з усіх уст.
Кожен наказ вождя виконувався з блискавичною швидкістю. Якось довелося князеві під час вечірнього об'їзду валів почути, що вогонь кварцяної хоругви Лещинських слабне. Він під'їхав до жовнірів і спитав:
— Чому не стріляєте?
— Порох кінчився — послали у замок по новий.
— Он ближче є! — мовив князь, показавши на шанці супротивника.
Ледве він договорив, уся хоругва скочила з валів, кинулася щодуху до супротивника й налетіла на шанці, мов ураган. Козаків перебили стругами, ломами, кольбами мушкетів, загвоздили чотири гармати, і через півгодини переможці, зазнавши, щоправда, чималих втрат, повернулися з добрим запасом пороху у барильцях і мисливських рогах.
Минав день за днем. Козацькі траншеї дедалі тіснішим кільцем стягали табір і впиралися у нього, як клин у дерево. Стріляли вже з такої близької відстані, що, не рахуючи штурмів, у кожній хоругві щодня гинуло ще десятеро. Ксьондзи не встигали причащати вмирущих. Обложені затулялися возами, наметами, розвішували перед окопами шкури, одяг; уночі ховали вбитих — хто де поліг, — але живі ще затятіше билися на могилах загиблих. Хмельницький проливав кров своїх людей без міри, і з кожним новим штурмом множилися його втрати. Він сам був здивований таким спротивом і сподівався тепер тільки на те, що час зломить дух і виснажить сили обложених. Та час спливав, а вони виявляли до смерті дедалі більшу зневагу.
Полководці показували приклад жовнірам. Князь Ієремія спав на голій землі біля підніжжя валу, пив горілку і їв копчену конину, "попри свій панський стан" так само, як усі, терпів труднощі й примхи погоди. Коронний хорунжий Конецпольський і староста красноставський особисто водили полки на вилазки, а під час штурмів билися без обладунку під нищівним градом куль. Навіть ті воєначальники, котрим, як Остророгу, бракувало військового досвіду і на котрих жовнір звик дивитися без довіри, тепер, під рукою Ієремії, ставали зовсім іншими людьми. Старий Фірлей і Ланцкоронський теж спали біля валів, пан Пшиємський удень встановлював гармати, а вночі, як кріт, рився під землею, підводячи під козацькі міни контрміни, висаджуючи у повітря земляні укріплення або прокладаючи підземні ходи, якими жовніри, мов привиди смерті, пробиралися до сонних козаків.
Нарешті Хмельницький зважився на перемови, маючи приховану думку у цей час підступом чогось домогтися. Надвечір двадцять четвертого липня козаки закричали із шанців жовнірам, аби ті перестали стріляти. Посланий парламентером запорожець повідомив, що гетьман хоче бачити старого Зацвіліховського. Після короткої наради рейментарі пристали на пропозицію, і старий виїхав з окопів.
Здалеку рицарі бачили, як козаки на шанцях шапкували перед ним: за недовгий час свого комісарювання Зацвіліховський устиг здобути повагу неприборканих запорожців — сам Хмельницький його шанував. Стрілянина враз припинилася. Козаки траншеями наблизилися аж до валу, рицарство зійшло до них. Обидві сторони трималися насторожено, але без неприязні. Шляхта завше поцінювала козаків вище від простолюду і тепер, віддаючи належне їхній мужності й відвазі в бою, розмовляла з ними на рівних, як годиться рицарю з рицарем, а козаки з подивом розглядали зблизька неприступне левове лігво, яке стримало їхню і ханову могуть. Тож, зійшовшись, ті й ті почали гомоніти між собою і нарікати, що стільки проливається християнської крові, а наостанку заходилися частувати один одного тютюном і горілкою.
— Ей, панове лицарі! — говорили старі запорожці. — Якби ви завше так билися, не було б ні Жовтих Вод, ні Корсуня, ні Пилявців. Чорти ви, здається, не люди. Таких ми ще у світі не бачили.