— Помовч, добродію! — шепнув Володийовський, смикнувши шляхтича за рукав.
— Ми їх у цих схованках передушимо як кротів, — не вгамовувався Заглоба, — а я прошу у вашої князівської ясновельможності дозволу піти на вилазку першим. Знають вони мене добре, нехай узнають іще краще.
— На вилазку?.. — здивувався князь і наморщив брови. — Стривай–но, ваша милость... Ночі звечора бувають темні...
І тут він звернувся до старости красноставського, пана Пшиємського і рейментарів:
— Прошу ваших милостей на раду.
І спустився з валу, а за ним слідом уся старшина.
— На милість Божу, що ти, добродію, робиш? — докірливо сказав Володийовський Заглобі. — Ти що, служби й дисципліни не знаєш, що втручаєшся у розмову старших? Князь ласкавий чоловік, але у воєнний час із ним жарти кепські.
— Дарма, пане Міхале! — відповів Заглоба. — Пан Конецпольський–батько суворий був як лев, але до моїх порад завше дослухався, і нехай мене зараз вовки з'їдять, якщо хто скаже, що не завдяки моїм підказкам він двічі розгромив Густава Адольфа. Ніде правди діти: умію я з панами говорити! От хоч би й зараз: ти завважив, як князь obstrupuit , коли я йому про вилазку сказав? А якщо Бог пошле нам вікторію, чия це буде заслуга? Може, твоя?
У цю хвилину до них наблизився Зацвіліховський.
— Ви бачите? Риють! Риють, як свині! — сказав він, показуючи на поле.
— Я волів би, щоб то краще були свині, — відповів Заглоба, — ковбаса б нам хоч дешево обійшлася, а то їхнього падла і собаки не їдять. Сьогодні у розташуванні пана Фірлея жовніри вже мали криниці копати, бо у східному ставку від трупів води не видно. Над ранок у песиголовців жовч полопалася, і всі поспливали. Тепер у п'ятницю риби не з'їси, вона вже м'ясом годується.
— Це правда, — мовив Зацвіліховський, — я старий вояк, а стільки трупів давно не бачив, хіба що під Хотином, коли яничари штурмували наш табір.
— Побачиш, ваша милость, іще більше — повір мені.
— Гадаю, сьогодні ввечері або й раніше вони знову на штурм підуть.
— А я кажу, що до завтра нам дадуть спокій.
Та ледве пан Заглоба закінчив фразу, як над козацькими шанцями піднялися білі стовпи диму, і ядра з гулом пролетіли над окопом.
— От тобі, ваша милость, — сказав Зацвіліховський.
— Чи ба! Та вони у воєнному мистецтві нічого не тямлять, — відповів Заглоба.
Старий Зацвіліховський усе–таки мав слушність. Хмельницький почав регулярну облогу, перетнув усі дороги, закрив усі виходи, підступи до пасовиськ, набудував траншей і шанців, поробив хитромудрі підкопи під табір, але від штурмів не відмовився. Він вирішив не давати спокою обложеним, виснажити їх, тримати у страху, не давати стулити очей і мучити доти, аж доки зброя сама випаде із їхніх стомлених рук. Тож увечері він знову вдарив по позиціях Вишневецького, але, як і напередодні, успіху не мав, та й козаки йшли на бій уже не з такою охотою.
Другодні обстріл не вщухав ані на мить. Прокопи вже були підведені так близько, що кулі з ручної зброї долітали до валів; земляні прикриття курилися зранку до вечора, як маленькі вулкани. Це була не справжня битва, а безперервна шарпанина. Обложені часом вискакували з окопів, і тоді в хід ішли шаблі, ціпи, коси і списи. Та ледве встигали знищити одних молодців, як прикриття ураз заповнювалися новими. За всенький день жовніри не мали ані хвилини перепочинку, а коли дочекалися жаданого заходу сонця, почався новий генеральний штурм — про вилазку годі було й думати.
Уночі шістнадцятого липня два відважні полковники, Гладкий і Небаба , вдарили на позицію князя і знову дістали страшну поразку. Три тисячі найхоробріших козаків полягли на бойовищі, решта, переслідувана старостою красноставським, у паніці втекла до свого табору, кидаючи зброю і роги з порохом. Така ж сумна доля спіткала і Федоренка, котрий, скориставшись густим туманом, на світанку мало не взяв міста. Відтіснили його німці на чолі з Корфом, а пан староста красноставський і пан хорунжий Конецпольський, погнавшись слідом, майже усіх перебили.
Але це було ніщо у порівнянні зі страшною навалою, що розбурхалася над окопами дев'ятнадцятого липня. Напередодні вночі козаки насипали навпроти позицій Вишневецького високий вал, із якого гарматами великого калібру безперестану поливали обложених вогнем. Коли ж день погас і в небі заблищали перші зорі, десятки тисяч людей пішли в атаку. Водночас удалині показалося кілька десятків страшних облогових рухомих башт, що поволі наближалися до окопів. Із боків у них, схожі на крила потвор, височіли містки для переходу ровів, а маківки диміли, блищали й гули, викидаючи вогонь із легких гармат, мушкетів і самопалів. Башти просувалися серед рою голів, ніби велетні–полковники, то сяючи червоним відблиском гарматних пострілів, то зникаючи в диму і темряві. Жовніри, показуючи на них один одному здалеку, шепотіли:
— Це гуляй–городи! Змеле нас Хмельницький у цих вітряках.
— Погляньте, з яким гуркотом котяться — ніби громи небесні!
— Із гармат по них! Із гармат! — лунали крики.
Хоч князівські пушкарі посилали назустріч страшним озіям ядро за ядром, гранату за гранатою, але побачити їх можна було лише тоді, коли постріли розтинали темряву, і ядра найчастіше не влучали в них.
Тим часом козаки щільною лавою підходили дедалі ближче, як чорний вал, що накочується із морської далини темної ночі.
— Ух! — зітхав пан Заглоба, стоячи біля Скшетуського серед його гусарів. — Жарко мені, як ніколи в житті! Ніч така парка — сухої нитки на мені нема. Дідько приніс ці башти! Господи, зроби так, щоб земля під ними розступилася, бо ці лайдаки у мене вже кісткою поперек горла стали... Амінь! Ні попоїсти, ні виспатися... Собаки ліпше від нас живуть! Ух! Як парко!
Повітря й справді було важке й задушливе, а до того ще й насичене випарами трупів, що гнили вже кілька днів на бойовищі. Небо затяглося низькою чорною пеленою хмар. Гроза висіла над Збаражем. Жовнірів під кольчугою заливав піт, дихати ставало дедалі важче.
Зненацька у темряві загурчали барабани.
— Зараз ударять! — мовив Скшетуський. — Чуєш, ваша милость? У барабани б'ють.
— Чую. Щоб у них чорти били! Здуріти можна!
— Коли! Коли! — заверещали натовпи, кидаючись на окопи.