— Добре, добре, — сказав Володийовський. — Це ми теж знаємо. А от як ти його зараз знайшов?
— А це, ваша милость, було так. Коли ми вже Яворських притиснули (тепер вони з торбами підуть, не інакше!), я собі й подумав: "От що, час і мені Богуна пошукати і за кривду поквитатися". Похвалився я про це батькам і дідусеві, а дідусь, гаряча голова, й каже: "Якщо клятву собі дав, іди, не будь телепнем". Тож я й пішов, бо ось іще про що подумав: якщо знайду Богуна, то, може, й про панну, якщо вона жива, щось дізнаюся, а потім, як застрелю його і приїду до господаря з новиною, теж без нагороди не залишуся.
— Достеменно, не залишишся, бо й ми не поскупимося, — пообіцяв Володийовський.
— Вважай, братику, що від мене вже маєш коня зі збруєю, — додав пан Лонгінус.
— Дякую покірно вашим милостям, — зраділо відповів пахолок, — бо за добру звістку завше належить могорич, а я вже не проп'ю, що від кого одержу...
— Ой, я більше не витримаю! — буркнув Заглоба.
— Отже, ти виїхав із дому... — нагадав Володийовський.
— Так, виїхав я з дому, — вів далі Жендзян, — і знов думаю: куди тепер? Мабуть, до Збаража, бо звідти і до Богуна недалечко, і про господаря мого скоріш розпитати можна. Тож їду я, добродію мій, через Білу на Влодаву, і у Влодаві, позаяк коники мої вже добре притомилися, зупиняюся на попас. А там саме ярмарок, у всіх заїжджих дворах кишить шляхтою. Я до міщан — і там шляхта! Та ось один жид мені каже: "Була у мене кімната, та її поранений шляхтич зайняв" — "От і добре відповідаю йому, я добре вмію перев'язувати, а у вашого фельдшера під час ярмарку, напевно, роботи по зав'язку". Казав іще жид, ніби цей шляхтич сам себе перев'язує і не хоче нікого бачити, а потім пішов спитати. А тому, либонь, погіршало, бо звелів мене впустити. Заходжу я і глядь: у бебехах лежить Богун!
— Он як! — вигукнув Заглоба.
— Злякався я і почав хреститися: "Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа", а він мене одразу впізнав, страшенно зрадів — мав же мене за приятеля — та й каже: "Бог мені тебе послав! Тепер уже я не помру". А я йому: "Що ваша милость тут поробляє?" — а він тільки палець поклав на губи і вже згодом розповів мені про свої пригоди: як його Хмельницький до його величності короля, а тоді ще королевича, з–під Замостя послав і як пан поручик Володийовський у Липкові його покромсав.
— Подячно мене згадував? — спитав малий рицар.
— Правду кажучи, добродію мій, вельми подячно. "Я, каже, думав, що це такий собі вишкребок, покруч, а він хлопець хоч куди, котрий мене мало не розполовинив." Зате як його милость пана Заглобу згадував, то так скреготів зубами, що аж моторошно ставало: мовляв, це він його на герць підбив!..
— Кат би його взяв!.. Я вже його не боюся! — відповів Заглоба.
— І знову ми з ним як побратими стали, — вів далі Жендзян. — Ба! Він іще дужче до мене прихилився, усе мені розказав: як мало не вмер, як його у Липкові до маєтку взяли, маючи за шляхтича, а він назвався паном Гулевичем із Поділля, як його згодом виходжували, виявляючи велику чуйність, за що він рятівникам своїм присягнув бути вдячним до смерті.
— А що ж він у Влодаві робив?
— Він на Волинь пробирався, але у Парчеві віз разом із ним перекинувся і рани відкрилися, тож він мусив лишитися, хоч дуже боявся, бо його там простісінько собі могли вколошкати. Він сам мені про це сказав. "Мене, каже, послали з листами, а тепер доказів жодних не лишилося, тільки пірнач, і якби дізналися, хто я, мене б не лише шляхта порубала, а й перший–ліпший офіцер повісив, ні в кого дозволу не спитавши." Пам'ятаю, сказав він так, а я йому відповів: "Воно й добре знати, що перший–ліпший офіцер тебе повісив би". А він питає: "Як це?" — "А так, кажу, що треба бути обережним і нікому анічичирк — у чому я вашій милості можу прислужитися." Він заходився мені дякувати і запевняти, що нагорода мене не мине. "Зараз, каже, я грошей не маю, але коштовності, які при мені, усі віддам, а згодом, каже, я тебе золотом обсиплю, тільки зроби мені ще одну ласку."
— Ага, зараз уже почнеться про князівну! — мовив Володийовський.
— Авжеж, добродію мій, та я все розкажу по порядку. Як почув я, що у нього при собі немає грошей, мені його ні краплі не стало жаль. "Постривай, думаю, зроблю я тобі ласку!" А він і каже: "Хворий я, не маю сили рухатися далі, а дорога на мене чекає далека й небезпечна. Мені б, каже, на Волинь дістатися, а це звідси не так далеко, — і я вже був би серед своїх, а до Дністра я їхати не можу, сил бракує та й, каже, через ворожий край, повз замки і війська пробиватися треба, — їдь ти за мене" — Я, звісно питаю: "А куди?" — А він на це: "Аж під Рашків, бо вона там у Донцевої сестри, Горпини–чаклунки, схована". Я питаю: "Князівна?" — "Атож, — каже. — Я її чимдалі від людського ока сховав, але їй там добре, вона там, як княгиня Вишневецька, на парчі спочиває."
— Говори швидше, ради Бога! — вигукнув Заглоба.
— Хто спішить, той людей смішить! — відповів Жендзян. — Почув я це, добродію мій, і так зрадів, але виду не показав і кажу: "А чи вона напевно там? Твоя милость, либонь, уже давно її туди одвіз?". Він почав присягатися, що Горпина, його вірна сука, хоч і десять літ її стерегтиме, аж доки він повернеться, і що князівна, як Бог на небі, й досі там, бо туди ні ляхам, ні татарам, ні козакам не дістатися, а Горпина наказу не порушить.
Під час того як оповідав Жендзян пан Заглоба тремтів, мов у лихоманці, малий рицар радісно кивав головою, а Підбип'ята звертав очі до неба.
— Що вона там, це достеменно, — говорив далі пахолок, — бо найкращий цьому доказ, що він мене до неї послав. Але я спершу відмовлявся, аби себе ненароком не виказати. "А навіщо мені туди їхати?" А він у відповідь: "А на те, що я не можу поїхати. Якщо, каже, живим із Влодави на Волинь доберуся, звелю відвезти себе до Києва, там уже всюди наші козаки верховодять, а ти, каже, їдь і звели Горпині туди ж її відправити, у монастир Святої Пречистої".
— Он як! То не до Миколи ж Доброго! — вибухнув Заглоба. — Я відразу сказав, що Єрлич іпохондрик або ж збрехав.
— До Святої Пречистої! — повторив Жендзян. — "Перстень, каже, тобі дам, пірнач і ніж, а Горпина знатиме, що це означає, бо ми так умовилися, а тебе, каже, мені сам Бог послав ще й тому, що вона і тебе знає, і те, що ти мені найкращий друг. Повертайтеся разом, козаків не бійтеся, тільки татар остерігайтеся: якщо де помітите, обминайте стороною, бо вони на пірнач дивитися не стануть. Гроші, каже, й дукати там є, у яру закопані про всяк випадок — вирий їх. Дорогою кажіть одне: "Богунова їде!" — і нічого вам не забракне. Зрештою, каже, чаклунка дасть усьому раду, тільки ти їдь, бо кого ж іще я, нещасний, пошлю, кому зможу довіритися у чужому краю, де ворогами аж кишить?" Так він мене, милостиві добродії, прохав, що майже й сльозу пустив, а наостанку звелів мені, бестія, присягнути, що поїду, а я й присягнув, тільки подумки додав: "Із моїм господарем!". Він так зрадів і відразу ж дав мені пірнач, перстень і ніж, і коштовності, які мав, а я усе це взяв, подумавши: ліпше нехай буде у мене, аніж у розбійника. На прощання сказав мені ще, котрий це саме яр над Валадинкою, як туди їхати і як поворітьма, — так усе детально пояснив, що я втраплю туди навіть із зав'язаними очима, що ви й самі, добродії, побачите, бо я так гадаю, що ми вкупі поїдемо.