— Воював під стягами воєводи руського.
— Невже ж цей щирий пан не схотів тебе відпустити?
— Я сам не хотів.
Кисіль знову глянув на молодого лицаря, після чого настало мовчання, яке порушив каштелян київський:
— Усі ми, хто із князем служив, знаємо про нещастя цього лицаря і не одну сльозу пролили, співчуваючи йому, а що він волів, поки війна ішла, вітчизні служити, а не про себе дбати, варте ще більшої похвали. Рідкісний як на сьогоднішні зіпсовані часи приклад.
— Якщо виявиться, що моє слово для Хмельницького щось важить, вір мені, добродію, я неодмінно його за тебе замовлю, — пообіцяв Кисіль.
Скшетуський знову вклонився.
— А тепер іди спочинь, — ласкаво мовив воєвода, — ти, певно, добряче втомився, як і ми всі, котрі й хвилини спокою не маємо.
— Я його до себе заберу, це ж мій родич, — сказав ловчий Кшетовський.
— Ходімо й ми всі на спочинок — хто знає, чи наступної ночі доведеться заснути! — мовив Бжозовський.
— Може, вічним сном, — докінчив воєвода.
Сказавши так, він пішов у ванькир, де у дверях на нього чекав уже служка, а за ним розійшлися й інші. Ловчий Кшетовський повів Скшетуського до своєї квартири, що була на кілька будинків далі. Козачок із ліхтарем ішов перед ними.
— Яка хоч ніч темна, і віхола дедалі сильнішає! — озвався ловчий. — Ой, пане Яне! Що нам сьогодні довелося пережити!.. Я думав, уже Судний день настає. Чернь уже майже ніж у нас на горлі тримала. У Бришовського рука стомилася рубати. Ми вже починали прощатися.
— Я був серед черні, — відповів Скшетуський. — Завтра ввечері чекають нової ватаги розбійників, якій повідомили про вас. Завтра треба неодмінно звідси вирушити. Ви їдете до Києва?
— Це залежить од відповіді Хмельницького, до якого князь Четвертинський поїхав. А ось і моя квартира... заходь, будь ласка, пане Яне, я звелів вина підігріти, підкріпимося перед сном.
Вони зайшли до кімнати, в якій у грубі горів сильний вогонь. Вино вже парувало на столі. Скшетуський із жадібністю схопив склянку.
— Від учора й крихти не було в роті, — сказав він.
— Ти страшенно змарнів. Певно, від журби і трудів ратних геть знемігся. Розповідай тепер про себе, я ж бо знаю про твою біду... Отже, ти князівну серед недругів вирішив шукати?
— Або її, або смерть, — відповів лицар.
— Смерть легше знайдеш: звідкіля тобі відомо, що князівна в тих краях може бути? — розпитував далі ловчий.
— Бо в інших я вже шукав.
— Де ж це?
— Біля Дністра аж до Ягорлика. Їздив із вірменськими купцями, бо були вказівки, що її там сховано. Скрізь побував, а тепер їду до Києва, адже Богун її туди везти збирався.
Щойно поручик вимовив прізвище Богуна, як ловчий схопився за голову.
— Ой Боже! — вигукнув він. — Що ж я тобі не кажу про найголовніше! Чував я, що Богуна вбили.
— Як це? — здивувався Скшетуський. — Хто тобі сказав?
— Той самий шляхтич, котрий одного разу князівну уже врятував, — він іще під Старокостянтиновом, казав мені, відзначився. Я зустрів його, коли він у Замостя їхав. Ми розминулися в дорозі. Я ледве спитав його: "Що чувати?" — А він мені: "Богуна вбито" — "Хто ж його вбив?" — питаю, а він одповідає: "Я!". На цьому ми й роз'їхалися.
Спаленіле обличчя Скшетуського ураз поблідло.
— Цей шляхтич, — мовив він, — любить туману пустити в очі. Йому не можна вірити. Ні! Ні! Та й Богуна йому не здолати.
— А ти сам хіба з ним не бачився, пане Яне? Пригадую, він казав мені, що до тебе в Замостя їде.
— У Замості я його не дочекався. Зараз він, певно, у Збаражі, але мені пильно треба було комісарів догнати, тому з Кам'янця я у Збараж не заїздив і не бачився з ним. Один тільки Бог знає, чи й те правда, що він свого часу мені про неї розказав: нібито, коли в полоні у Богуна був, випадково підслухав, що той її за Ямполем сховав, а потім мав до Києва на вінчання везти. Може, й це неправда, як і те, що Заглоба досі казав.
— Навіщо ж тоді у Київ їдеш?
Скшетуський замовк — певний час чути було тільки свист і завивання вітру.
— Стривай–но, — мовив раптом, ляснувши себе по лобі, ловчий, — адже якщо Богуна не вбито, ти легко йому в лапи вскочити можеш.
— Тому й їду, щоб його знайти, — глухо відповів Скшетуський.
— Як це?
— Нехай Божий суд нас розсудить.
— Але ж він із тобою битися не стане, просто скрутить і звелить стратити або продасть татарам.
— Я ж із комісарами їду, у їхньому почті.
— Дай Боже нам самим вижити, а що там уже казати про почет!
— Кому життя важке, земля буде легкою.
— Побійся Бога, Яне!.. Тут не в смерті річ, вона нікого не мине. Але вони тебе можуть продати на турецькі галери.
— Невже ти гадаєш, пане ловчий, що мені буде гірше, ніж є?
— Бачу, ти впав у відчай, у милосердя Боже не віриш.
— Помиляєшся, пане ловчий! Я кажу, що мені тяжко жити на світі, бо так і є, але з волею Господньою я давно змирився. Не прошу, не стогну, не проклинаю, головою об стіну не б'юся, хочу тільки виконати, що мені належить, поки живий і сили маю.
— Але біль душевний тебе як отрута труїть.
— Бог на те його й послав, щоб труїв, а коли схоче, пошле ліки.
— На такий аргумент мені нема чого сказати, — відповів ловчий. У Бозі наш єдиний порятунок, він — надія наша й усієї Речі Посполитої. Король поїхав до Ченстохови — може, вимолить щось у Пресвятої Діви, інакше всі загинемо.
Настала тиша, тільки з–за вікон долинало протяжне драгунське "werdo" .
— Так, так, — сказав по хвилі ловчий. — Усі ми скоріше мертві, ніж живі. Забули вже у Речі Посполитій люди, як сміятися, стогнуть тільки, як той вітер у димарі. Вірив і я, що настануть ліпші часи, поки сюди укупі з іншими не приїхав, але тепер бачу: марні це були сподівання. Розруха, війна, голод, убивства, і нічого більше... Нічого більше.
Скшетуський мовчав; полум'я, що горіло у грубі, освітлювало його схудле і суворе обличчя.
Нарешті він підвів голову і промовив поважно:
— Минуще життя наше: спливе, промайне — і нічого після нього не залишиться.
— Ти говориш, як чернець, — сказав ловчий.
Скшетуський не відповів, тільки вітер іще жалібніше стогнав у димарі.
РОЗДІЛ XVII
Наступного ранку комісари, а з ними і Скшетуський, покинули Новосілки, але подальша їхня подорож була плачевною: на кожному привалі, у кожному містечку їм загрожувала смерть, зусібіч сипалися на них гірші від смерті образи — в особі комісарів зневажалися велич і могутність Речі Посполитої. Пан Кисіль розхворівся так, що на всіх нічлігах його просто в санях заносили до будинків і їдалень. Підкоморій львівський сльозами оплакував ганьбу свою і вітчизни. Капітан Бришовський теж занедужав від безсоння і праці, тому його місце посів пан Скшетуський і повів далі цей нещасний почет, супроводжуваний кривдами й погрозами, відбиваючи у сутичках натиски юрб.