— Здається мені, що ти, мила панно, не про те спитати хочеш, а про ті три голови, котрі він зітнути збирався?
— Не вірю я, що цей намір серйозний.
— А ти вір, мила панно, бо без цього нічого не буде. Він не перестає шукати такої нагоди. Ми зумисне їздили під Махнівкою дивитися, як він б'ється у самісінькій гущі бою, навіть князь із нами їздив. Скажу тобі, мила панно: я бачив багато битв, але такої січі, певно, скільки житиму, не побачу. А коли на битву підв'яжеться твоїм шарфом — страх, що витворяє! Знайде він свої три голови, будь спокійна, панно.
— Нехай кожен знайде те, що шукає! — зітхнувши, мовила Ануся.
За нею зітхнув і пан Володийовський, звернувши очі до неба, та враз зі здивуванням перевів погляд у протилежний куток кімнати.
Звідти дивилося на нього гнівне, спаленіле обличчя якогось незнайомця з величезним носом і вусищами, схожими на дві мітли, що швидко ворушилися, ніби від стримуваного гніву.
Можна було злякатися і цього носа, і цих очей, і вусів, та пан Володийовський був не з полохливих, а тому, як було сказано, тільки здивувався і, повернувшись до Анусі, спитав:
— Що це за проява, он там, у кутку навпроти? Дивиться на мене так, ніби цілком проковтнути хоче, і вусищами пряде, як старий кіт перед здобиччю.
— Отой? — спитала Ануся, показуючи білі зубки. — То пан Харламп.
— Що це ще за поганин?
— І зовсім він не поганин, а литвин, ротмістр із хоругви пана віленського воєводи, котрий нас супроводжує аж до Варшави і там чекатиме на воєводу. Ви, пане Міхале, не ставайте йому на дорозі, бо це великий людожер.
— Це я бачу, бачу. Але якщо він людожер, тут є жирніші від мене: чому тоді він на мене, а не на інших зуби гострить?
— Бо... — почала Ануся і тихенько захихотіла.
— Бо що?
— Бо в мене закоханий, і сам мені сказав, що кожного, хто до мене наблизиться, на шматки порубає. І зараз, повір мені, ваша милость, що тільки присутність князя із княгинею його утримує, інакше він одразу знайшов би нагоду причепитися.
— От тобі й маєш! — весело вигукнув пан Володийовський. — То це так, панно Анно? Ой, недарма, виходить, ми співали: "Як татарська орда, ти береш в ясир corda!". Пам'ятаєш, мила панно? Ох, я бачу, ти кроку ступити не можеш, щоб комусь не заморочити голови!
— На своє нещастя! — відповіла, опустивши оченята, Ануся.
— Ох, фарисейка ти, панно Анно! А що на це скаже пан Лонгінус?
— Хіба я винувата, що цей пан Харламп мене переслідує? Я його терпіти не можу і дивитися на нього не хочу.
— Ну, ну! Дивись, мила панно, щоб через тебе кров не пролилася. Підбип'ята такий, що його хоч до рани прикладай, та коли йдеться про кохання, жарти з ним небезпечні.
— Хай йому хоч вуха обітне, я буду тільки рада.
Сказавши так, Ануся закрутилася, як дзиґа, і пурхнула на другий кінець кімнати до його милості Карбоні, княгининого лікаря, з котрим почала про щось перешіптуватися і розмовляти, а італієць утелющився очима в стелю, ніби в екстазі.
Тим часом до Володийовського підійшов Заглоба і почав підморгувати своїм здоровим оком.
— Пане Міхале, — спитав він, — а що то за кізонька?
— Панна Анна Борзобогата–Красенська, княгинина нахлібниця.
— Гарненька, бестія, очі як тернини, губки як намальовані, а шийка — ух!
— Нічогенька, нічогенька!
— Вітаю, ваша милость!
— Дай спокій, добродію. Це наречена пана Підбип'яти або майже наречена.
— Пана Підбип'яти?.. Побійся Бога, ваша милость! Адже він обітницю цнотливості дав. Та й при тій пропорції, що між ними, йому хіба що за коміром її носити! Або ж на вусах вона у нього могла б примоститися, як муха. Скажеш таке...
— Еге, вона ще прибере його до рук. Геркулес був міцніший, а все–таки жінка його осідлала.
— Тільки б рогів йому не наставила, хоч я перший тут постараюся, не будь я Заглоба!
— Не переймайся, таких, як ти, буде багато. Хоч насправді вона дівчина з гарної родини і чесна. Кручена трохи, бо молода, але ж вродлива.
— Шляхетний ти кавалер, тому й хвалиш її... Але що кізонька, то кізонька.
— Врода притягує людей. Он той ротмістр, exemplum , здається, страшенно в неї закоханий.
— Чи ба! А ти поглянь ліпше на того крука, з котрим вона розмовляє, — що то за чорт?
— То італієць Карбоні, княгинин лікар.
— Бачиш, пане Міхале, як у нього пика мов ліхтар сяє, а баньки закочує, як у delirium . Ех, кепські справи у пана Лонгіна! Я трохи на цьому знаюся, бо замолоду не одного навчив... Іншим разом розкажу твоїй милості, у яких я бував бувальцях, а якщо маєш охоту, хоч зараз послухай.
І пан Заглоба почав нашіптувати щось малому рицареві на вухо й підморгувати сильніше, ніж зазвичай, але тут настала пора від'їздити. Князь сів із княгинею в карету, аби після довгої розлуки дорогою наговоритися досхочу. Панни повсідалися в коляски, а рицарі посідали на коней — і всі рушили.
Попереду їхав двір, а військо на відстані ззаду, бо край тут був спокійний і хоругви більше для демонстративності, аніж для безпеки були потрібні. Отже, із Сенниці попрямували на Мінськ, а звідти до Варшави, часто–густо, за звичаєм того часу, роблячи привали. Тракт був такий забитий, що вони ледве рухалися вперед. Усі їхали на вибори: і з ближніх околиць, і з далекої Литви. То тут, то там видно було цілі панські двори, одна за одною тяглися вервечки позолочених карет, оточених гайдуками, кремезними лакеями, вдягненими по–турецькому, за якими йшли надвірні роти: угорські, німецькі, яничарські, козацькі загони, а то й латники із відбірної польської кінноти. Кожен із вельмож намагався виставити і якнайрозкішніший, і якнайрізноманітніший, і якнайчисельніший почет.
Опріч багатьох магнатських кавалькад тяглися й скромніші — повітових і земських сановників. Раз у раз із куряви випірнали одномісні шляхетські ридвани, оббиті чорною шкірою й запряжені парою коней або четвериком; у кожному розкошував знатний шляхтич із розп'яттям або образком Пресвятої Діви, що висів на шиї на шовковому шнурку. Всі були озброєні: з одного боку сидіння мушкет, із другого — шабля, а у тих, хто служив нині або колись, — за сидінням іще на два лікті стирчали списи.
За ридванами бігли собаки — лягаві або хорти, не для потреби, бо ж не на лови їхали, а тільки для панської забави. Трохи позаду конюхи вели повідних коней, укритих попонами для захисту багатих сідел від дощу й куряви, далі тяглися рипучі вози на колесах, скріплених лозою, навантажені наметами й запасами харчів для панів і слуг. Коли вітер часом зносив куряву із тракту на поля, уся дорога, відкриваючись, сяяла й переливалася то як багатобарвна змія, то як стрічка, майстерно виткана із золота й шовку. Подекуди на тракті звучала музика: у натовпі йшли італійські або яничарські оркестри, особливо перед хоругвами коронного і литовського війська, котрих тут теж було чимало, — вони входили до почту сановників. Усюди стояли крик, гамір, чулися оклики, запитання, часом виникали суперечки, коли один одному не хотів давати дороги.