— Так я ж, батьку, казав, що достоту не знаю, — виправдовувався пан Лонгінус.
Але старий довго ще сопів і, погладжуючи рукою біле волосся, бурчав:
— Червоно! Гм! Червоно!.. Це вже щось нове! В голові у того, хто це вигадав, зелено, не червоно!
Настала тиша, і тільки знадвору долинав гомін розвеселілої шляхти.
Мовчання порушив малий Володийовський:
— А ви як, батьку, гадаєте? Що могло статися із нашим паном?
— Гм! — мгукнув старий. — Я у нього не сповідник, тому не знаю. Над чимось він роздумує, сам собі місця не знаходить. Тут якась боротьба душевна, не інакше. А що душа більша, то мука тяжча...
І старий рицар не помилявся, бо саме в цю хвилину князь, вождь і звитяжець лежав у поросі в своїй квартирі перед розп'яттям і вів одну із найзапекліших битв у своєму житті.
Вартові на мурах збаразького замку сповістили про північ, а Ієремія досі ще вів розмову з Богом і з власною величною душею. Розум, сумління, любов до вітчизни, гордість, відчуття власної могутності й великих призначень боролися у нього в душі й вели між собою запеклу сутичку, від якої розривалися груди, розколювалася голова і біль роздирав усе його тіло. Адже всупереч волі примаса, канцлера, сенату, рейментарів, усупереч волі уряду йшли до цього звитяжця кварцяне військо, шляхта, чужі приватні хоругви — одне слово, уся Річ Посполита віддавалася у його руки, збиралася під його крила, долі свої вручала його генієві й вустами своїх найкращих синів волала: "Рятуй, бо ти один урятувати можеш!"
Іще місяць, іще два, і під Збаражем постане сто тисяч жовнірів, готових на смертельний бій із драконом братовбивчої війни. І враз картини прийдешнього, осяяні якимось сліпучим світлом слави й могутності, почали пропливати перед очима у князя. Здригнуться ті, хто його обійти і принизити хотів, а він візьме ці залізні рицарські когорти й поведе їх у степи українські до таких тріумфів, про які історія ще й не чула.
І відчуває князь у собі силу відповідну, за плечима в нього, як у святого Михаїла–архангела, розпростуються крила, і тої ж миті він обертається на якогось велетня, котрого ні увесь замок, ні увесь Збараж, ні уся Вкраїна осягнути не можуть. Боже мій! Він зітре Хмельницького! Він розтопче бунт! Він спокій вітчизні поверне! Князь уже бачить широкі луги, силу–силенну військ, чує гарматний гуркіт... Битва! Битва! Розгром ворога небачений, небувалий! Гори трупів, безліч стягів укрили закривавлений степ, а він топче ногою тіло Хмельницького, і сурми грають звитягу, а звуки їх летять від моря до моря...
Князь підхоплюється з підлоги і руки до Христа простягає, а довкола голови його сяє якесь червоне світло. "Христе! Христе! — волає він. — Ти знаєш! Ти бачиш, що я зможу це зробити! Скажи ж мені, що я повинен!"
Але Христос голову на груди звісив і мовчить, такий скорботний, ніби його щойно розіп'яли. "Я все зроблю на славу Твою! — волає князь. — Non mihi, non mihi, sed nomini uo da gloriam! На славу віри і церкви, усього християнства! О Христе! Христе!" І нова картина пропливає перед очима героя. Не звитягою над Хмельницьким кінчиться ця дорога. Князь, проковтнувши бунт, його тілом іще дужче відгодується, його силами стане ще більш велетенським, силу–силенну козаків до тьми–тьмущої шляхти приєднає і піде далі: на Крим ударить, жахливого дракона у його власному лігві знищить, а хрест поставить там, де досі дзвони ніколи вірян на молитву не скликали.
Або ж піде у ті краї, які одного разу вже князі Вишневецькі копитами кінськими стоптали, і кордони Речі Посполитої, а з ними й церкви до окраїн землі розширить...
Та де ж межа гону цьому? Де межа слави, сили, могутності? Чи є вона узагалі?..
До замкової кімнати ллється яскраве місячне сяйво, але годинник відбиває пізню годину і вже співають півні. Невдовзі настане день, але чи буде це день, у який поряд із сонцем у небі нове сонце на землі засяє?
Так! Дитиною був би князь, не мужем, якби цього не вчинив, якби із якихось причин відступив перед покликом такого призначення. Та ось відчуває він уже певний спокій, що його послав йому, либонь, Христос милосердний, — слава за це Господові! Князь уже мислить тверезіше, легше й очима душі становище вітчизни й усіх справ зрозуміліше осягає.
Політика канцлера й цих самих панів із Варшави, як і воєводи брацлавського, хибна і для вітчизни згубна. Спершу розтоптати Запорожжя, океан крові з нього виточити, зламати його, знівечити, зім'яти, перемогти і тільки потім визнати усе переможеним, припинити усякі зловживання, усілякі утиски, запровадити лад, спокій; маючи змогу добити, повернути до життя — ось шлях, єдино гідний цієї великої і прекрасної Речі Посполитої. Можливо, давно–давно й можна було обрати інший, сьогодні ж — ні! До чого приведуть перемови, коли одна навпроти одної стоять озброєні армії? А хоч би й було укладено мир, яку він може мати силу? Ні! Ні! Це сонні марення, фантазії, це війна, яка розтягнеться на віки, це море сліз і крові на прийдешнє!.. Нехай же тримаються цього єдиного шляху — великого, шляхетного, могутнього, а він, князь, нічого більше не буде ні хотіти, ні вимагати. Осяде у своїх Лубнах і чекатиме тихо, аж поки пронизливі сурми Градивуса знов покличуть його...
Нехай тримаються! Але хто? Сенат? Бурхливі сейми? Канцлер? Примас чи рейментарі? Хто, пріч нього, цю думку велику розуміє? Хто зможе її втілити? Якщо знайдеться такий — тоді нехай!.. Але де він? Хто має силу? Тільки він, князь, і більш ніхто! До нього йде шляхта, до нього стягуються війська, у нього в руці меч Речі Посполитої. Адже Річчю Посполитою, навіть коли державець на троні, а тим паче коли він порожній, править воля народу. Вона — suprema lex! А заявляє вона про себе не лише на сеймах, не лише через рейментарів, сенат і канцлерів, не лише через писані закони й маніфести, а найбільше, найвагоміше, найвиразніше — через безпосередні діла. Хто нині править? Рицарський стан. І він, цей рицарський стан, збирається у Збаражі й каже йому: "Ти — наш вождь". Уся Річ Посполита без виборів, силою назрілої ситуації владу йому вручає, повторюючи: "Ти — наш вождь". І він має відступити? Яка ж іще потрібна йому номінація? Від кого він може її чекати? Чи не від тих, що Річ Посполиту занапастити, а його упокорити збираються?