Водяничок

Олесь Александр

ПЕРША ЧАСТИНА

Шаліла буря цілу ніч,
І рано-досвіта з вудками
Ішов рибалка чимскоріш,
Не йшов — летів вперед думками.

Ось і ріка!.. Ще крок, ще мить,
І в воду вудку він закине...
Коли ж це дивиться — лежить
Водяничок, мала дитина.

Це хвиля винесла її
З води, з зеленої колиски,
Поклала ніжно на землі
І залишила тільки бризки.

Лежало довго немовля
І важко дихало з незвички...
Нову колисочку земля
Йому зробила із травички.

Розсунулась заслона хмар —
Брилянти-зорі засвітились,
На зорі ті, на їхній чар
Маленькі очі задивились.

І так хотілося йому
Набрать багато їх, багато,
А потім кидати в пітьму,
Щоб їх ловили мама й тато.

Заплакав хлопчик, хоч без сліз.
Іван на руки взяв дитину,
Узяв малого і відніс
В безпечне місце під калину.

Маля, відчувши враз тепло,
Немов до матері припало,
За шию міцно обняло
І так поволі задрімало.

— "Ти що їси? Ти що гам-гам?
Кушир чи жаб хапаєш в річці?
Як хочеш — хліба й сала дам,
Та страви ці не в вашій звичці.

Я знаю: требба б молочка...
Та де на березі узяти?
Хіба що вдасться на гачка
Корівку водяну піймати".

Водяничок собі дрімав,
Його крізь листя сонце гріло,
Пташиний хор йому співав,'
А листя казку шелестіло.

Іван в'язати став вудки,
Сховав приладдя все в торбину,
Зітхнув... (Сумні були думки)
На руки взяв малу дитину.

І знов прокинулось мале,
Либонь від голоду скривилось...
Ідуть. Зозуля десь кує.
Мале здивовано дивилось.

II

— Килино! Швидше йди сюди!
Оглухла, що не чуєш?
Та швидше, швидше бо іди!
— Чого ти репетуєш?

— Піймав велике щось?
Знов коропа чи щуку?
— Ні, краще щось взялось,
Піймалось просто в руку.

— Ану, Іване, покажи!
— Дивись, яка рибина!
Розкутать поможи!..
— Та це ж... та це ж... дитина!

Де взяв, кажи, її?
Щоб все я зараз знала!
— Лежала на землі!
— Там, де ловлю, лежала.

— Та це ж потвора, жабеня!
Поглянь на пальці: як у качки...
Та це ж — о, матінко моя! —
З води щось вишкрябалось рачки.

— Та це ж малий водяничок!
Хіба відразу не пізнала?
— Невже піймався на гачок?
— Кажу ж: на березі лежало!

— Іди мені і в воду кинь
Цю погань! Нащо ніс додому?
Ти наче змаливсь... Схаменись!
Тобі й не соромно старому?

— А я його не віднесу,
Не кину в воду: хлопця шкода!
Чи я шукаю в нім краси,
Та й чи мені потрібна врода?

Мені сподобалось воно,
До серця враз чогось припало —
Здається, знав його давно,
А може, серце віщувало?

— Дурниці! Йди із хати геть,
Щоб я його не чула й духу!
У воду кинь чи в очерет —
Кажу тобі, і ти послухай!

Багато б ще порад-доган
Давала Йванові Килина,
Та взяв тоді дитину Йван
І швидко вийшов із хатини.

III

Не знав Іван, куди іти
І що з дитиною робити:
Або у річку віднести,
Або на березі лишити.

О, ні, того він не зробив!
Дітей не мав, тому, як сина,
Рибалка хлопця полюбив,
Дарма, що він і не людина.

Сходив Іван усе село,
Не обминув, здається, й хати,
Але охочих не було
І на півдня малого взяти.

"Піду,— подумав,— до вдови,
Старенька добра, наче мати.
Вклонюся нижче від трави
І молока вблагаю дати".

Прийшов, почав про се, про те,
Що Бог дощу не посилає...
— А що це, Йване, несете? —
Бабуся з усміхом питає.

Іван показує з плачем
І розповів свою пригоду,
Що він, мов пройнятий ножем,
Несе мале, щоб кинуть в воду...

— Лишіть мені! Хоч я стара,
А ще зумію раду дати.
Бажаю хлопцеві добра,
То й стану наче рідна мати.

Мале помалу підросте
І, як не трапиться напасти,
Робитиме то се, то те,
То біля річки гуси пасти.

Я знаю: витерпить мале,
Почнуть над хлопцем насміхатись,
Ще "каченям" прозвуть... Але
Цього не слід йому боятись.

Бува, сміються і з калік,
А часом виросте з каліки
Такий розумний чоловік,
Що стихнуть всякі кпини й сміхи.

— Отож здається і мені,
Що з нього вийде щось цікаве...
Не дурно хвилі весняні
Хлоп'ятко винесли на трави.

— Авжеж, Іване! Тільки ж
цить,—
Бабуся каже,— бач, скривилось:
Глянь, як на тебе задивилось!

Та ще й до тебе простигло
Свої маленькі рученята —
Воно, здається, прийняло
Тебе за маму або тата.

— Так з Богом! Дякую я вам
За ваше добре серце й душу!
Як Бог поможе, все віддам —
Що б не було, віддати мушу!"

Стара до печі відійшла,
Іван постояв ще хвилину
І з серцем, сповненим тепла,
Пішов, покинувши дитину.

IV

Росте маленьке "Жабеня" —
Так хлопці вже його прозвали!
Іван відвідує щодня,
Обидва справжні друзі стали.

Вже квітень радісний прийшов,
Земля прибралась килимами...
Іван збирається на влов,
Ввесь вечір возиться з вудками.

Ввесь день нав'язує гачки,
Приладдя різне оглядає,
В мішечку з мохом хробачки
Від сонця, спеки в тінь ховає.

Бере з собою й Жабеня
(Само просилося узяти),
Воно слухняне, як ягня,
Не буде вловам заважати.

І рано-вранці, за пітьми
Ідуть вони удвох на річку,
Збивають роси чобітьми,
Толочуть нехотя травичку.

Прийшли, ох, захопило дух!
Один до другого моргають,
Беруть вудки свої до рук
І разом мовчки закидають.

Ось десь почувсь пташиний крик —
То темна ніч уже тікає...
Цей крик збудив співців-музик,
І ранок очі розкриває.

Він спершу глянув на хмарки —
І зайнялись хмарки, палають,
Згоріли в полум'ї зірки,
В блакиті жайворонки грають.

Свій погляд ранок перевів
На луг, туманом сірим вкритий,
І скинув луг рядно й зацвів,
Росою всипаний, облитий.

Ячать десь білі лебеді,
Качки знялися з криком, з шумом,
Рибки виплескують в воді —
Світ будиться із сну-задуми.