Так ми тяжко, так ми сумно,
Що трохи не плачу…
Здається Маркіянові, що не був тут цілий вік; багато доріг пройшов, щоб віднайти свою, а вона привела його знову до Білої гори, звідки вийшов. Знав уже тепер — і сумління більш не підточувало душу, — що це його дорога, бо веде зі світів до людей, чиє горе бачив змалку, яким завдячує своїм життям і розумом, і той розум, збагачений пізнаннями й досвідом, мусить їм сповна віддати.
Дивився з пагорба довкіл, наче вагався, куди податися: все тут було дороге, рідне й миле серцю, все тут озивалося до нього солодким болем, йому бажалося обійти разом рівнинний і гірський простори, всюди відразу побувати, а розірватися не міг.
До вуйка Романа рукою подати, і Княже з двором Тадея Василевського і замшілою плебанією, де живе самотня вдова по отцеві Семенові, бо діти розійшлися по світу, — мріє он у голубому серпанку; біжить син навпрошки до матері, але очі його прикипіли до Білої гори, під якою розгалузилася підлиська польова доріжка на дві стежки: одна — уверх, на Гавареччину, а друга — попід гору, до Юськовичів. Та, до Юськовичів, була втоптаною і широкою, вона здалась тепер Маркіянові гостинцем, цісарським трактом, бо в її кінці стояв низенький, весь утоплений в саду палацик пана Уруського, і пішов він до неї через закожушені озиминою поля зі страхом і надією — адже кликала його колись Анна, кликала, а він не пішов, розійшлися тоді їх дороги — в кожного своя. Під музику Огінського кожне подалося шукати своєї батьківщини і себе.
Маркіян ішов до Анни, бо мав уже з чим іти. Невже пізно, невже їх дороги ніколи більш не перехрестяться?..
А чи вона відшукала свою батьківщину?
Розпружившись, прибравши вираз стомленого й бувалого пілігрима, з пороховиком, недбало перекинутим на руку, Маркіян сміливо, аж надто рвучко відчинив вузеньку хвірточку в брамі і враз утопився весь у квітах і пахощах: мов збиті вітром гребінці хвиль, хлинули над його головою запаморочливо пахучі китиці бузку; обабіч стежки, посиланої білим піском, стелились ворсисті килими ніжно–голубого барвінку, поруч вивергались вулкани криваво–червоних півоній; до веранди вели рядочки різнобарвних тюльпанів, нарцисів, жовтих лілій, — Маркіян на мить зупинився в цьому раю і подумав, що тут живуть добрі люди, коли змусили пісну олеську землю народжувати таку розкіш…
Він не помітив, як двері веранди відхилилися і з них скрадливо визирнуло жіноче обличчя; стрепенувся, коли вони із стуком розчинилися навстіж, завмер: із східок збігала з простягнутими вперед руками Анна — струнка, повногруда, в тоненькій блузочці, з розпущеним каштановим волоссям, домашня, своя: вона була напрочуд гарна — від радості, що виливалася з очей.
Анна скрикнула: "Милий мій Маркіяне!" — і повисла в нього на шиї, обціловуючи його щоки; Маркіян стетерів від несподіваного щастя, він обнімав і цілував кохану, та до свідомості швидко добиралося відчуття неймовірності того, що діялося; Маркіян глянув у її очі й ураз збагнув, що не він причина цієї бурхливої Анниної радості, що вона лише ділиться з ним, як із другом, своїм власним щастям, яке йому не належить. Анна потягнула Маркіяна за руку до веранди, де стояли пан Уруський та незнайомий поставний чоловік, і вигукнула:
— Вуєчку, Франце, ось він — невдячний, печальний мій лицар, я тільки–но вам говорила про нього… І таки прийшов, прийшов!
Розгублений Маркіян привітався за руку з Уруським і стримано поклонився незнайомому. Відчув: це той, якого чекала Анна і дочекалася, а його, Маркіяна, ждала лише для того, щоб розділити своє незмірне щастя.
Незнайомий простягнув руку, він весь час привітно й пильно приглядався до Маркіяна, представився:
— Франц Бєльовський.
— Брат Августа?
Не встиг підтвердити, Анна загорнула усіх трьох руками, немов дітей, і, розбурхана, невтримна, повела їх до світлиці.
— Панове, панове, навіщо таїтися перед нашим приятелем?.. Маркіяне, це Северин Гощинський!
Здригнувся Маркіян: було неймовірно побачити тут, у Юськовичах, свого кумира, слов'янського Байрона, якому мріяв поклонитися до ніг… Не зробив цього — був скривджений, переможений, знищений ним. Анна стояла біля Северина, схилившись до його плеча, Маркіян зрозумів, що вона належить йому, — різкий біль, мов від шпаги, пронизав душу. Зайвий, нікому тут не потрібний, він був уже за порогом, за брамою, за дорогою, за семи ріками і морями, проте стояв незрушно, прикований до людини, яка насправді, власною особою, була Северином Гощинським.
Уруський попросив сісти. Запала мовчанка. Вона була густою, тягучою, мов розплавлена смола, і четверо людей якусь мить німо борсалися, намагаючись вихопитися з неї. Анна після ейфоричного спалаху впала раптом у настрій депресивний, їй тепер здалося, що її втіха була смішною й жалюгідною, адже між нею й Северином ще й слова не було мовлено про любов, а вона так нерозважно, мов дівчисько, продемонструвала при людях свою близькість до нього;
Анна не робила цього навмисне, так сталося, — несподівана поява Маркіяна ніби визволила її із стану скованості, сором'язливості, в якому весь час перебувала в присутності стриманого Северина і балакучого, до банальностей, вуєчка; Маркіян, її вимріяний друг, появився саме в ту пору, коли вона, переповнена почуттям, жадала поділитися з кимось, висповідатись… Тепер усвідомила свій промах: її в цю мить осуджували всі. Вуєчек — за розв'язність, Северин — за розкриття найпотаємнішого, Маркіян — за зраду. Анна аж тепер збагнула, що Маркіян її безтямно любить.
Гощинський пильно придивлявся до худого блідолицього хлопця з налитими синявою, тугою і впертістю очима, намагаючись оцінити його, знайти в ньому людину, подібну до себе самого — одержиму, віддану своїй ідеї, хоч і приналежній до іншого народу. Той народ йому, польському поетові, давав невичерпний матеріал для творчості, яка, проте, прославляла не Україну, а Польщу… Маркіян, — Анна розповідала, — перший насмілився створити українську школу в українській поезії, це захоплювало й дивувало Гощинського: чи зможе він довести відокремленість культури свого народу і взагалі — чи та відокремленість можлива?