Пан Бальзамін нічого не чув про Вацлава Ржевуського — славного Ревуху, про якого український люд уже й пісні склав? Е–е, то послухайте, вашмосьць!
Едмунд заспівав, сам собі диригуючи вказівним пальцем:
Ой, поїхав Ревуха по морю гуляти,
Перевісив через плечі сагайдак багатий.
Грай, море, синє море, чорне море,
Галагігі–гей!
Галагігі, галагігі, галагігі–гей!
— А со to jest galagigi?[35] — засвітилися з очей Йов'яльського два ліхтарики.
— У цьому пісенному вигуку виливається козацька буйність, пане шамбелян, — пояснив Едмунд. — Ревуха збирає під свою булаву українських козаків.
— A kozacy — to ludzi–i?[36] — допитувався Йов'яльський.
— То лицарі, пане шамбелян, які колись через нашу окрутність воювали проти нас, а тепер їх треба воскресити…
— І oni pójdą na moskali–i?[37]
— І на австріяків, пане шамбелян! О–о, мій дядько — велика людина, ви чуєте, ваша світлість князю? Він багато років провів у Арабії, вернувся звідти еміром, як оце ви — індійським князем, він так і назвав себе еміром Таджель Фегером, він заснував у Саврані біля Старокостянтинова новий Запорозький кіш! У нього є свої співці й лірники, вірний друг еміра славний стихотворець Тимко Падура уже пішов по Україні будити лірою народ, який проголосить Вацлава своїм гетьманом Ревухою, і поведе він, на білому коні, стотисячну козацьку армію на битву. О–о, пане Бальзамін, тоді ми забудемо, що є на світі Аракан — вільна країна, в якій немає ані тюрем, ані в'язнів, наша ойчизна сама стане такою.
Соломон Бальзамін спав, закутавшись у біле фередже; захоплений рожевими мріями Едмунд не помічав цього, а Йов'яльський допитувався:
— A będą źyć w niej ludzi–i?[38]
— Будуть, будуть, пане шамбелян! — вигукнув Едмунд.
Ржевуський взяв у долоні голову, похитував нею, крізь пальці протікали сльози розчулення.
— А я поїду, поїду з вами в Аракан, — схлипнув, — подивлюся, збагну, вивчу і повернуся…
Козак пана не знав звіку,
Він родився на степах,
Стався птахом з чоловіка,
Бо зріс в кінських стременах!
— заспівав Ржевуський, і Бальзамін прокинувся від бравурної пісні.
Він притулив складені долоні до чола, на якому чорніла родимка індійського магараджі, запитав:
— Уже приїхали–сьмо до вашого замку, що ви такі веселі?
— Ще трохи, ваша світлість, ще трохи, і ви побачите розкішний палац, власність мого двоюрідного брата Леонтія, який живе у серці Польщі — Варшаві. О, що то за палац! Його будував коронний гетьман незалежної колись Речі Посполитої Станіслав Конєцпольський за проектом Боплана. А в ньому зали — кармазинова, китайська, золота, дзеркальна…
— A są w tym zamku ludzi–i?[39] — знову запитав Йов'яльський.
— Ми там будемо, ми, пане шамбелян!
Бальзамін опустив долоні, поглянув на щасливе обличчя Ржевуського і вдоволено посміхнувся.
Ридван зупинився. Пан Едмунд відчинив дверцята, вийшов, допоміг зійти Бальзамінові і Йов'яльському й маєстатичним жестом показав на шпилі замку, що проступали крізь ранкові сутінки.
…Агасфер ішов своїм звичним недільним маршрутом, наче нічого нині з ним і не трапилося, одне тільки, що не підводив на зустрічних допитливого погляду: був задуманий.
Заклавши руки за спину й затиснувши в долонях голову палички, що волочилася за ним і видзвонювала закованим кінцем об каміння, він квапно крокував, ніби мав до когось пильну справу. Гетьманськими валами, понад смердючою Полтвою дійшов до плацу Каструм, на якому завжди паслася прив'язана довгим шнурком до палі Аронова коза — Агасфер кожного разу її обминав, а коли вона войовничо наставляла роги, замахувався на неї палицею. Тепер зупинився, згадавши щось. Круто повернув до халабудки, що стояла на самому краю берега і закіптюженим, складеним із кількох шибок віконцем заздрісно дивилася на барокові капітелі колон Низького Замку, на великі вікна й балкони, підперті атлантами. Арониха розвішувала мокре шмаття на шнури — в неї був будний день, і її не обходила християнська неділя; на столику, винесеному перед халабуду, розкладав Арон пачки тютюну і сигари. Він дуже здивувався, побачивши, що Агасфер підходить до його трафіки[40] — ніхто ж бо ніколи не бачив, щоб старий курив.
Арон вдавав, що не помічає Агасфера, йому ніяково було дивитися в очі цьому дивному чоловікові, якими він немов про щось весь час запитував, а сам завжди мовчав; тепер, на свій подив, уперше почув його голос:
— Ароне, — прошепотів Агасфер, нахиляючись до трафікаря, — ти еврей і мусив би знати, чому мене називають Вічним жидом?
Арон розкладав на столику крам і не підводив голови: старий постоїть трохи й піде.
Але Агасфер не відходив, чекав відповіді.
Що було робити: трафікар розігнувся, якийсь час дивився крізь примружені повіки на старця, погладжуючи бороду, врешті посмикав себе за пейси, що викручувалися з–під ярмулки, мовив розважливо:
— Кожен, хто хоче більше знати, ніж знає, мусить читати Святе Письмо.
— Я не вмію читати, — зітхнув Агасфер.
— Хто не вміє читати, той уміє слухати, — підвів пальця Арон. — Але знаєш що: спитай про це краще у Вольфа на Личакові, ти заходиш до його цукерні.
— Він дає мені булочку, але говорити зі мною не захоче — Вольф багач.
— Тоді зайди до раввіна в синагогу Золота Роза, той все знає.
— Раввін теж не захоче вести зі мною балачку, я ж не єврей.
— А хто ж ти? — Аронові ставала вже цікавою розмова з Агасфером, якого знає скільки живе, а голосу його не чув ніколи.
— Я не знаю. Я цісарський… Ти, Ароне, бідний, але тобі ліпше: знаєш, що ти єврей, пам'ятаєш своїх батька, матір, ходиш на їх могилки, а в мене пропала пам'ять на те, що було, забутий мій рід, усе забуто, а я живу, здається, вічно, і смерті нема… Я ходжу, ходжу, ходжу, на людей дивлюся, щоб згадати, і жодного проблиску немає в темній пам'яті, а коли питаю когось, хто я, мені кажуть: цісарський…
Арон уважно слухав старого і ледве вловлював, що він говорить; Агасфер мішав польські, русинські, німецькі слова, він не мав навіть своєї мови — не тільки роду.
— Воно, напевно, так і є, — вів далі Агасфер. — У підвалі на Пекарській я маю тапчан, підвал теплий, і ніхто мене звідти не виганяє. Чому не виганяють — цісар не дозволяє. Бо цісар всесильний: захотів би — і я б закоцюб на вулиці. Це ж він, бо хто ж інший, звелів давати мені їсти. Хіба Вольф з доброї охоти вгощав би мене булочкою в неділю або ж Каська на Личакові залишала б для мене щовечора трохи юшки в котлі й не продала б її за день у своїй харчівні, якби не цісар? А так! Ніхто з доброї волі не подасть нікому навіть води… Нема таких… А нині сказали мені, що і я не подавав… Ароне, може таке бути, що я жив ще тоді, коли Ісус ішов на Голгофу?