Во дні они

Страница 18 из 20

Королева Наталена

[2] халдейські мудреці — від прадавніх часів у Халдеї (Південь Месопотамії) процвітала астрологія, країна славилась своїми пророками і чаклунами.

********************************************************************************************************************************************************

ЩО Є ПРАВДА?

— Увільнити, Йосипе?.. Я ж бо не цезар, а лише прокуратор Юдеї.. Тієї Юдеї, що ненавидить мене і одночасно боїться, а тому вічно намагається знищити мене в Римі. Хіба ж ти сам не чув, як гукали, витикаючи мені мало не зраду цезаря? Вони завзялись за всяку ціну позбавити життя цього свого могутнього пророка, незважаючи на те, цар він чи не цар. Тепер вони вже не випустять його зі своїх пазурів. На відкритий бій вони не здібні, але хто знає, яку підлоту ще можуть вигадати? Їх зброя — лише наклепи, зрада й брехня...

Пилат несподівано урвав мову. Він був схвильованим проханням Йосипа Ариматейського; воно було таке саме, як вранішні благання його дружини Прокули, яка мала страшні сни-видіння. Схвильований прокуратор забув, що той, до кого він говорить, юдей.

Однак гарне Йосипове обличчя не виявило ані образи, ані обурення, тільки глибокий смуток. Голова низько впала на груди, біле тьмяне лице потемніло не лише від тіні, яку кидала на нього низько спущена арабська загортка, двічі пов'язана навколо голови зеленим дорогоцінним шнуром.

Пилат помовчав і глибоко зідхнув.

— Я не хотів вразити тебе, друже. Ти це знаєш. Як щирого приятеля приймає тебе Понтій Пилат. А коли римлянин дає своє приятельство чужинцеві, та ще й з народу, підвладного Римові, то, очевидно, знає що робить. Знає також і те, що така приязнь повна підводних скель та каміння, яких іноді оминути ніяк не можна.

Йосип підніс немов освітлені зсередини прекрасні очі.

— Знає, прокураторе, й чужинець, що саме він робить, коли приймає приязнь римлянина. Особливо, коли той римлянин ще й прокуратор.

— Зрештою, — продовжував свою думку Пилат, — мені здається, що ти завжди в опозиції. Помітив я те, що вони б радо знищили й тебе, як і мене. Ти, й справді, зірвав з їхнім Законом?

— Бо вони зробили Законом цілу сітку заплутаних обходів закону, лукавства, компромісів, ошуканства, подвійної моралі: одну, щоб проповідувати її в храмі в суботу, другу — зручнішу, для щоденного вжитку проповідників насамперед.

— Так... Ти не вважаєш цього палацу за нечистий тому, що живе в ньому римлянин. Бути гостем за моїм столом — для тебе не є знечищенням. Властиво... — на хвильку Пилат завагався. — Властиво, що може в'язати тебе, вільного душею і з ясною думкою, належного більш цілому людству, ніж якомусь окремому народові, що в'яже тебе з цим людом рабської психіки і наскрізь рабської вдачі?

Обличчя Йосипа лишилось нерухомо спокійним, лиш ніздрі орлиного носу трохи затремтіли:

— Понтію! Скільки століть цей нарід був у неволі? В неволі тим тяжчій, що ділила його з переможцями віра, яку гноблено. Тобто увесь світогляд, всі ідеали, мораль — все було гноблене й викорінюване. Що ж дивне, що батьки-раби могли виховати лише рабів-синів і онуків?!

— Але ж ти... Йосип розклав руки:

— Я... я, хоч що я робив би, хоч що думав би, я залишусь сином свого народу. Навіть, хоча б я не хотів цього з усього серця. І кров'ю, і духом я — їх. То дарма, що говорю, наприклад, твоєю мовою, як рідною, грецьких мудреців та поетів читаю, як власні святі книги, але ж ні греком ні римлянином від того я не став. Щось має в мені залишитись суто моє, й це щось завжди стоятиме стіною між мною і чужинцями. — Легенько махнув рукою, помітивши Пилатову усмішку, яку ледве можна було вловити. — Стривай! Тебе напевно попереджали, що я — зовсім не юдей, а навпаки, зрадник і ворог юдейства?

— Ну, ясно! Але що ж в'яже тебе з ними? Чому ти ходиш до них і на їхні наради та береш участь у їх дивовижних суперечках? Нарешті, от і нині підносиш свій голос за цього, як вони кажуть, підбурювача проти Риму, претендента на трон Давидів чи то Соломонів?..

— Не за претендента, Понтію — за Месію!

— Нехай, про мене. Бо ж мені це однаково. Зрештою, я й не мушу знати тих тонкостей. Але що тобі, Йосипе, Месія? Отой Месія, що вперто сам на смерть іде і дає мені зрозуміти, що це невідклично мусить статись? Я даю Йому явну змогу врятуватись: і варту Його зменшив, і раз у раз переводив Його з в'язниці туди й сюди, гадав, що учні Месії легко відберуть Його від вартівників; а отже, Він, як і Сократ, не хоче порушити закон, дарма що провини за ним нема жодної. Що ж тобі, Йосипе, цей Месія?

— Месія, Понтію, — це відродження мого зганьбленого, знищеного і дощенту спідлілого в утисках народу. — Помітивши Пилатів рух, Йосип поспішив продовжити:

— Відродження не в напрямі конче утворення власної завойовницької держави, але передусім відродження моральне, духове, без якого не може бути нічого великого і вічного. Відродження затоптаних в багно ідеалів, збудження приспаного дзеленчанням золота шляхетного духа, відродження ведучої легенди, що не вмерла під брязкіт терез ваги і бринькання локтя. Месія, Понтію, це людська гідність, повернена цим крамарчукам, крутіям, шахраям і здирникам, за яких небезпідставно вважає юдеїв цілий світ.

Пилат потихеньку пристукував по яшмовому столу пальцями, рясно оздобленими перстенями.

— "Царство моє — не з світу цього!" — промовив задумливо. І раптом змінивши тон, заговорив захоплено:

— Щось є незвичайне в цьому "Цареві Юдейському", Йосипе! Незвичайне! Повір мені: з першим поглядом на Нього мене прошила думка — цей не має жодної вини! Я й сам хотів увільнити Його. А коли ж і Прокула так завзято стала за Нього. Нарешті — ти.. Але, але.. Що ж я можу; не кажу вже, що він не бажає врятуватись? Ти ж сам бачиш. Я грав, так би мовити, на останній удар костей. Навіть переміг свою вроджену огиду — й промовляв до цього мотлоху з вулиць. Ти ж знаєш, хотів був вплинути на них, щоб увільнили Його з милости!.. Таж немає нічого тяжчого, як намовити порядну людину переступити закон. Хіба.. спробуй ще сам. Я дам тобі перепустку, дарма що тепер цього вже ніби й не можна. Спробуй, піди. Я б дуже був радий, бо ж це дивовижний в'язень... немов не я Його, а Він осудив мене, пробачивши мені свою смерть.