Вказівки для Джона Хоувелла

Звичайно ж саме дама в червоному порушила меланхолійний спокій кабінету, де все говорило про прощення й мало не любов Хоувелла, що виразно відчувались у його мовчанці і рвучкому жесті, яким він розірвав листа і кинув у полум'я. Здавалося невідворотним, що дама в червоному мимохідь схарактеризує виїзд Майкла як маневр, а Хоувелл виявить до неї свою зневагу, але попри все запросить лишитися на чай. На мить Райса розвеселила поява служки з тацею: чай, здається, був єдиним реквізитом цього драматурга, особливо смішним саме тоді, коли дама в червоному сипала мелодраматичними й романтичними фразами, а світло пригасало, чого не могло бути в кабінеті лондонського адвоката. Задзвонив телефон, і Хоувелл незворушно вислухав якесь повідомлення — скоріше за все про падіння курсу акцій або про щось інше, зовсім не пов'язане з п'єсою; склянки переходили з рук у руки посеред вимушених посмішок — добрий тон, що звичайно передує катастрофі. Райсові спершу видався зовсім недоречним жест Хоувелла в ту мить, коли Єва підносила склянку до вуст, але внаслідок того блискавичного жесту чай пролився на її сіру сукню. Після паузи (Райс чомусь випростався, ззаду пролунало нетерпляче шикання) почувся обурений вигук дами в червоному, який ніби злився з легким тріском, з порухом руки Хоувелла, що підносилась наче для якогось повідомлення, тим часом Єва неквапно повертала голову, шукаючи допомоги в публіки, ніби не вірячи тому, що сталося, а тоді почала безсило хилитися нижче й нижче, поки впала на канапу," немов зачинаючи рух, який Хоувелл прийняв і продовжив раптовою втечею за праву кулісу, втечею, якої Райс не помітив, бо вже й сам біг головним проходом, хоча жоден з глядачів ще навіть не поворухнувся. Перестрибуючи по кілька сходинок, він спромігся віддати свій номерок в гардеробі й вихопити пальто; добігаючи до дверей, він почув останні слова п'єси, оплески і галас у залі, чиїсь швидкі кроки по сходах. Він біг у напрямку Кінгстріт: минаючи завулок, побачив якусь невиразну тінь, що рухалась попід муром; двері, крізь які його виштовхали, були прочинені, але Райс не охопив поглядом усіх деталей, бо вже біг освітленою вулицею і, замість віддалитися від театру, знову наближався до нього вулицею Кінгсвей, сподіваючись, що нікому не спаде на думку шукати його так близько. Він біг через Стренд (піднявши комір пальта і сховавши руки в кишені), аж поки з незрозумілою для себе самого полегкістю побачив, що попав у лабіринт провулків, які беруть початок від Чансері-Лейн. Спершись на якусь стіну (важко дихаючи, відчуваючи, що сорочка прилипла до тіла), він запалив сигарету і вперше спитав себе, виразно вимовляючи кожне слово, чому, власне, він тікає. Кроки, що наближалися до нього, вбилися клином "поміж ним і пошукуваною відповіддю. Кинувшись бігти, він подумав, що, якби йому пощастило дістатися на гой бік річки (це було поблизу мосту Блефрайр), він одразу почув би себе у безпеці. Райс сховався у якийсь під'їзд, далі від ліхтаря, що освітлював вихід до Вотергейт. Щось обпекло йому губи; обдираючи шкіру, вихопив прилиплий до них недопалок. У навколишній тиші перед ним знов постало залишене без відповіді питання. Але усе це перекреслювала думка, що він буде в безпеці тільки за річкою. Це було нелогічним, кроки могли переслідувати його і за мостом, на кожній вуличці того берега. Та він уже вирішив, і тепер біг через міст, а вітер штовхав його в спину, допомагаючи залишити річку позаду і загубитися в незнайомому лабіринті, біг, поки дістався до якихось погано освітлених кварталів. Втретє за цю ніч опинившись у темному провулку, він став урешті віч-на-віч перед єдиним поважним питанням і зрозумів, що не здатен на нього відповісти. НЕ ДОЗВОЛЯЙ ЇМ МЕНЕ ВБИТИ, — сказала Єва. Врешті, він зробив усе, що міг, незграбно і невправно, але її все одно убито, в кожнім разі — у п'єсі, а йому доводиться тікати, бо неможливо, щоб п'єса цим і скінчилася, — чай із склянки пролився на її сукню, і від того Єва похилилась, а потім і зовсім упала на канапу. Сталося те, що не повинно було статися, а його не було поряд, щоб запобігти цьому. ЗАЛИШАЙСЯ ЗІ МНОЮ ДО КІНЦЯ, — благала Єва, однак його виштовхали зі сцени, відокремили від того, що мусило статися. І от він, по-ідіотському розвалившись у кріслі, спостерігав усе, нічого не усвідомлюючи або, точніше, усвідомлюючи якоюсь іншою частиною себе самого, тією, де гніздяться жах і бажання тікати, а тепер почуває себе липким, як піт, що спливає у нього по животу, і бридким навіть самому собі. "Але ж я не маю з цим нічого спільного, — подумав Райс. — І нічого, власне, не сталося. Такі речі просто неможливі". Він усе повторював і повторював: неправда, що по нього прийшли й, ввічливо погрожуючи, запропонували йому цю ідіотську справу; кроки, що наближалися, могли бути кроками якогось волоцюги, кроками, що не лишають слідів. Рудань, що опинився поруч нього, майже не дивлячись на Райса, нервовим рухом зняв окуляри, щоб протерти їх об ьнлогу куртки і знов одягти, це був хтось дуже подібний до Хоувелла, до актора, який грав роль Хоувелла і який пролив склянку чаю на сукню Єви. "Краще зняти перуку, вас одразу впізнають", — сказав Райс. "То не перука", — відповів Хоувелл (Сміт чи, може, Роджерс, Райс уже не пам'ятав імені, зазначеного в програмці). "Який же я дурень", — промовив Райс. Адже ясно як день — їхня перука була така сама, як волосся Хоувелла, і окуляри були достеменно такі ж, як у нього. "Ви зробили все, що могли. Я спостерігав із зали. Всі можуть посвідчити на вашу користь", — сказав Райс. Хоувелл тремтів, спершись на мур. "Не в тім річ, — відповів він. — Яке це має значення, коли все одно вийшло на їхнє". Райс похнюпився. Він відчув смертельну втому. "Я теж хотів її порятувати, — сказав він, — але мені не дозволили грати далі". Хоувелл глипнув на нього сердито. "В аматорів завжди так виходить, — сказав ніби сам до себе. — Вони думають, що можуть грати краще за інших, а насправді ні на що не здатні". Він підняв комір куртки, вклав руки в кишені. Райсу кортіло запитати його: "Чому це так трапляється завжди? А коли вже трапилося, чому ми тікаємо?" Глухий завулок пронизав свист сюрчка, шукаючи їх. Довгий час вони бігли поряд, врешті зупинились у завулку серед запахів нафти й застояної води. За купою якихось ящиків трохи перепочили, Хоувелл хекав як пес, Райсові звело литку. Він розтер її, спираючись на ящик спиною, ледве утримуючи рівновагу на одній нозі. "А може, все це не так і важливо, — шепотів він. — Адже ви сказали, що так трапляється завжди..." Хоувелл закрив йому рота рукою, бо чутно було, як заливалися напереміну два сюрчки. "Кожен у свій бік, — сказав Хоувелл. — Може, хоч одному пощастить утекти". Райс відчув, що той має рацію, але йому хотілось, щоб перед цим Хоувелл відповів на запитання. Він схопив його за плече. "Не залишайте мене в невіданні, — благав він. — Я не можу тікати, не знаючи". Він відчув смолистий запах ящиків, відчув, як несподівано смикнулася його рука. Хтось побіг, кроки швидко віддалялися. Райс нахилився, набираючи розгону, і кинувся в інший бік. У світлі ліхтарів йому впала в очі табличка з назвою вулиці — Алея Троянд. Далі йшла річка, якийсь міст. Не бракувало ні мостів, ні вулиць, якими можна тікати.