X
Коли Лінгард пішов до свого човна, щоб їхати слідом за Картером до яхти, Вазуб із щоглою й вітрилом на плечах спустився в човен поперед нього. Старий зграбно стрибнув на дно, щоб приладнати все для від'їзду свого господаря.
Цим малим човником Лінгард звик плавати по всіх мілинах. Для нього була спеціальна щогла й мале вітрило. У ньому могло сидіти лише двоє, і плавав він на мілинах у кілька дюймів завглибшки* У ньому Лінгард не залежав од екіпажу: коли вщухав вітер, можна було переїздити мілини на парі весел. Коли ж Лінгард хотів висісти на берег, то тяг його за собою на мотузі, як часом дитина тягне цяцькового човника. Коли ж бриг заякорювався серед мілин, Лінгард їздив човном у лагуну. Одного разу, коли раптом знялася буря, він узяв човника на голову і побрів з ним до похилої коси; два дні відпочивав там на піску, а кругом нього несамовито лютувало мілке море; за три милі звідтіля видно було бриг, що виринав, і зникав у тумані, то схиляючи свої високі щогли, то торкаючись ними тужливого, повного сліз, сірого неба.
Коли Лінгард із засуканими рукавами в'їздив у лагуну, Йоргенсон, який оберігав вхід у затоку,, сповіщений гарматним пострілом з моря, знав що то. бриг прибув до "Берега Притулку". Він шепоті" тоді сам. собі: "Це Том їде в своїй шкаралупці". І справді,, човник формою своєю так само, як і кольором своїх темних шальовок, скидався на половинку горіхової шкаралупи. Плечі й голова людини високо маячили над його бортами; хоч Лінгард. і був тяжкий, а проте човен сміливо стрибав на високі хаилі, легко ковзався вниз або перелітав через них. Йопо^ міцні форми викликали довір'я й нагадували гірського поні, що везе тяжкими урвищами верхівця, багато більшого за себе..
Вазуб повитирав банки, приладнай щоглу, й вітрило, заклав кочети. Лінгард дивився на худі плечі свого слуги, освітлені неповним, але яскравим світлом. Вазуб завжди старався для свого господаря. Приладнавши, все, старий малаєць підвів голову й прошепотів щось поштиве; його зморщене обличчя з півдюжиною цупких, як дріт, волосинок, звислих над кутками губ, мало вираз стомленого задоволення; трохи косі очі обережно глянули на нього з якимось натяком. Лінгард, ступаючи в човен, зрозумів натяк і прошептав:
— Небезпечний тепер час.
Він сів і взявся за весла, Вазуб тримав човен, сподіваючись на дальшу щирість* Він служив на бригу вже п'ять років. Лінгард пам'ятав це дуже добре. Ця постать була інтимно зв'язана з життям брига і його власним, щоразу появляючись мовчазно, щохвилини ждучи наказів. Він виявляв сліпу віру в силу хазяїна й цілком корився його волі.
— Нам треба відваги й вірності,— продовжив Лінгард.
— Люди знають мене,— швидко сказав старий.— Ось, туане, дивись, я вже налив свіжої води а барильце.
— Я тебе знаю,— мовив Лінгард.
— Ти добре знаєш вітер і море,— гукнув серанг.— Вони скоряться сильному, клянусь аллахом! Я не раз ходив на прощу і в багатьох місцях чув слово мудрості. Кажу тобі, туане: сила в томуг щоб розуміти суть живого й мертвого. Чи довго будеш ти в дорозі?
— Я скоро повернуся разом з іншими білими. Це тіль^ ки початок, Вазубе! Даман, собачий син, полонив двох білих.
— Ой-йо-йой! Як це тяжко! Не слід зраджувати друга, щоб не прийшла скажена помста. Іланунський проводир і не може бути іншим — він тиран. Мої старі очі бачили багато різних див, але не бачили, щоб тигр міняв свої смуги. Тигр не міниться. Така мудрість малайців. Але мудрість білих туанів безмежна. Вони думають, що тигр може...— Він не докінчив і діловито промовив:—Стерно зовсім справне, лежить під останньою банкою на кормі. Якщо ти, туане, схочеш наставити вітрило, візьмеш його. Вітер не вщухне до сходу сонця.— Знову голос його змінився, немовби дві душі керували його тілом.— Ні, тільки вбивши тигра, можна без остраху лічити його смуги.
Він підійняв сухий жовтий палець, а з його горлянки лунали сумні звуки, наче харчання.
— Даман має багато волоцюг,— сказав Лінгард.
— Ні, туане, вони йдуть за своїм ватажком, як і ми йдемо за тобою. Так має бути.
Лінгард замислився.
— Отож, мої люди підуть за мною,— сказав він.
— Вони тупі, як вівці,— пояснив Вазуб із почуттям своєї переваги.— Дехто з них, нещодавно взятий, розуміє не більше дикунів. Та от, хоч би Салі, дурний син моєї сестри, призначений до стерна з твоєї великої ласки. Безглуздість його надзвичайна, а очі добрі, може, такі, як і мої, що через молитви та покуту уміють бачити в пітьмі.
Лінгард тихо засміявся й уважно глянув на серанга. Матрос над ними нахилив убік свій смолоскип, і дрібний дощик іскор посипався униз і зник, торкнувшися води.
— Так ти можеш бачити в темряві, дійсно можеш? Добре, тоді дивися і скажи. Чи битись, чи не битись? Зброя чи слова? Яке безглуздя краще? Ну, кажи ж, що ти там бачиш?
— Темно, темно,— шепотів з острахом Вазуб.— Ці ночі...— Він похитав головою:—Дивись, течія повернулась. Так, туане, течія повернулась.
Лінгард глянув униз, де видно було, як повз борт бігла вода, збиваючи смуги піни, що проходили крізь освітлене з корми коло. Іскрились бульбочки; темні смуги з'являлись і зникали за кормою, без бризок, без хлюпання, без дзюрчання. Нестримна лагідність течії вабила очі, причаровува-
т
ла їх до себе, зрадливо збуджуючи тривогу за щось безповоротно втрачене. Морський відплив, проходячи крізь самотній блиск полум'я, нагадував вічний відплив часу; і коли Лінгард глянув угору, він усе ще бачив цей безгомінний потік води, що так збентежив його. З хвилину пляма світла, загублена у чорній темряві, бриг, човен, схований берег мілини, намет із темряви — все те, що можна й не можна бачити, здавалось, рівно сунулось через безмежну темну просторінь. З великою напругою він враз спинив усе в своїй уяві; і тільки піна й бульбочки безперестану бігли, не скоряючись йому.
— Серанг, ти кажеш, течія звернула? Чи це?.. Може, і так, може, й так,— закінчив він, шепочучи щось сам собі.
— Так, повернулась. Хіба ти, туане не бачиш цього на власні очі? —спитав Вазуб з тривогою й уважністю.— Дивись. Гадаю, що прау, йдучи з південних островів, скерований тямущою рукою, легко і тихо підійде до прови брига, як безтілесний привид.