— За цю справу дадуть п'ятнадцять років кожному,— сказав він,— а я маю хлопця, що навіть не знає ще свого батька. Добрий буде йому приклад, коли він підросте. Кожний спійманий разом з вами безневинно загине. Жінчине серце розірветься, якщо вона до того не помре з голоду. Будинок продадуть...
Він бачив таємничу беззаконність, родину свою в небезпеці, і голова йому ходила ходором. Найбільше бажав він, щоб його не чіпали, бо хотів, щоб усі поважали. Це було тільки моральне бажання, але в його тривозі природна грубість вискочила, як чорт із болота. Він викриє все чисто, він захистить цих людей, він присягається — хай знає увесь світ... І коли він змовк, щоб передихнути, все навколо стихло й мовчало. Від захоплення слова його, як полова, гнана вітром, мчали у темряву мілин. І в непорушному мороці лише гулко розтялося, що "він умиває руки".
— А бриг? — спитав зненацька Лінгард.
Шоу спинився. На мить інстинктивно в ньому виявився моряк, від якого корабель вимагав свого.
— Бриг... бриг... на ньому все гаразд,— промимрив він, бо аж нічого не міг сказати проти брига — анічогісінько. Бриг — не той корабель, що на ньому він звик плавати, і не краще судно, яке він...— І враз затявшись, Шоу почав доводити, що його заманили на бриг, піддуривши хтозначим. Певно, він тоді був напідпитку. Еге ж! Якесь піратське судно! Це так само вірно, як те, що його ім'я Шоу.
Лінгард мовчки, навіть не зітхнувши, витримав зливу докорів.
Цей пришелепуватий, метушливий чоловік дуже допікав йому. Не було кінця й краю навалі дурнів, що сунулись до нього з усіх забутих кутків землі. Хіба ж можна розповісти щось такому дурневі? Нікому тут ти не розкажеш! Сліпими вони приїхали, сліпими й поїдуть. Він вирішив рятувати тих двох людей: тому передбачав, що йому, мабуть, треба буде на якийсь час поїхати з брига; і збирався лишити на ньому цього чоловіка. Лишити його!? Він, здається, наймав його сам, щоб виконати страховий закон, щоб було з ким хоч слово сказати, щоб був хтось під рукою. І хто б повірив, що існують такі дурні на поверхні моря! Довірити бриг цій людині!? Свій бриг!?
З того часу, як зайшло сонце, вітер, що зник десь в денну спеку, знову почав шугати понад мілинами. Чути було, як виринає він з пітьми, чути було його терплячий шепіт, його стримане зітхання; але нараз він рванув, бурхливо кинувся, немов переможно здобув десь далеко на півночі останню фортецю тиші. Полум'я з довгих держаків ринуло вниз синюватими струмками, наче розмаяні прапори; тіні на палубі несамовито штовхали одна одну, немов намагаючись утекти із загиблого корабля; темрява стрімголов накинулась на бриг і гнітюче налягла на нього; люди стояли хитаючись, наче ось-ось попадають під руїнами чорного й мовчазного лиха. Неясні обриси брига, щогл, ван-тів немов тремтіли з жаху перед швидким кінцем, і враз темрява знову підскочила вгору, тіні вернулися на свої місця, люди з смуглявими й спокійними обличчями знову застигли на своїх місцях.
Раптом почулись тужливі голоси.
— Гей бриг! Спустіть кінця!
Приїхав перший навантажений човен з яхти. Два матроси незграбно гребли спереду; посередині, на парусинових мішках з речами, сидів ще один матрос, цупко тримаючись обома руками і стискуючи мішки ногами. Ліхтар з корми освітлював у темряві кожну дрібницю, і цей човен, помалу підпливаючи до брига, мав якийсь мізерний вигляд. Худі пакунки, сповнюючи його, скидались на крадене, немовби викрали їх ці люди, схожі на заклятих. Картер стояв на офіцерському місці і саркастично посміхався.
— От і приїхали! — гукнув він Лінгарду.— Вийшло на ваше, капітане. Тому я вирішив за краще приїхати самому з цим першим вантажем...
— Обійдіть навколо. Бриг гойдає.
— Єсть. Ми подбаємо, щоб не побити брига. Ми справді загинули б, якби... Одводь-но, Джоне, одводь, старигане, якщо ти боїшся за свою солону шкуру. Люблю цього старого,— мовив він, ставши поруч Лінгарда і дивлячись на човен, якого швидко розвантажували білі й малайські матроси.— Люблю його, хоч він недовго на яхті. Його підхопили десь у дорозі. Гляньте на цього старого собаку: він наче вирізаний із корабельних ребер; німий, як риба, страшний, як лихо. Люблю таких людей. Усі інші жонаті, або збираються одружитися, або мусять одружитися, або жалкують, що не одружились. Кожен мужчина має спідницю на буксирі — хай мене грім поб'є! Більше того! За всі свої подорожі я ніколи не чув стільки базікань про жінок та дітей... Гей ви там, швидше вправляйтеся з манаттям!.. Мені не важко було зняти їх з яхти, бо ще ніколи вони не бачили, щоб викрадали джентльменів. Та що там казати, коли й мої думки поплутались, хоч я ж чимало бачив усяких див.
Його запал прорвався зливою слів.
— Дивіться,— казав він, показуючи на купу мішків і матраців.— Дивіться. Небораки спатимуть на м'якому і будуть марити про своє кубло. Дім! Подумайте, капітане! Ці хлопці не можуть залишити думки про дім. Ось це не схоже на нас із вами...
Лінгард поворухнувся.
— Я втік із дому, коли ще був малим. Мій старий батько був лоцманом у Трінті. Задля такої роботи не варто сидіти вдома. Мати часом пише, але батьки обходяться й без мене. Всього нас чотирнадцять — восьмеро ще дома. Нема чого боятись за стару Англію — не збезлюдіє вона — хай умирають, кому треба... Ну от, капітане, годі вже грати в піжмурки, годі ховатися!
Лінгард запевнив, що він згоден. Потім спокійно й серйозно спитав Картера, чи ще й досі тримає він пістоль у своїй кишені.
— Нічого й думати про це,— швидко сказав юнак.— Згадайте, хто почав. Коли, б застрелили, це ще нічого; ви ж дратували першим... Минула вже та ніч, і хай мене повісять, коли я знаю, нащо зняв із гвіздка ту стару річ. Більше я нічого не скажу, доки все не з'ясується. Добре?
Очевидячки, це трохи задовольнило Лінгарда. Він поволі схилив голову. Може, це й краще. Він довіряє своє життя юнацькій несвідомості. Він теж. тримав у руках чуже життя; тримав життя та ще и чимало смертей, які завжди на терезах його сумління важили менше за пір'я. Він почував, що вони неминучі, бо тоді й сила його була б нічого не варта; а він не міг дозволити, щоб вона слабшала. Цього не можна допустити, бо інакше край. Єдине, що він міг зробити, це піти ще на один риск. Його єдине непереможне бажання було вигнане, залишило своє місце там, де він чув завзятий голос його. Він бачив ного, бачив себе, своє минуле і майбутнє, бачив усе таким мінливим і невиразним, наче ті обриси, що бачить їх на темному тлі ночі пильне око бурлаки.