12 Д. Конрад
333
Белараб говорив тихо й поважно, з тонкими, щирими інтонаціями, з напівмеланхолійною посмішкою, з певними аргументами. Найбільше його підтримувала та зміна, що трапилась з білим приятелем. Ploro страшенна могутність немов змінилась на мрійність. Лінгард слухав, мовчазний і незрозумілий, але тихе захоплення відбивалось на його виду, немов ангел миру обгорнув кого своїми крильми. Побачивши цю зміну, Беларабові радники, що сиділи на циновках, посмілішали й голосно погодились із думкою проводиря. Крізь густий білий туман тропічних країн почало пробиватися до зали світло тропічного дня. Один радник підвівся з циновки й почав пальцями обережно гасити свічки. Він не наважувався торкнутись до ламп, що горіли жовтим холодним вогником. У кімнату помалу війнув ранішній вітрець. Лінгард, що сидів супроти Белараба в дерев'яному кріслі, ослаблий, із щасливою порожнечею думки від одного погляду на рай, враз здригнувся.
Хтось на дверях голосно й глузливо закричав:
— Човни Тенги вийшли в туман.
Лінгард схопився з місця, і навіть Белараб не міг стримати свого хвилювання. Лінгард уважно прислухався, на мить завагався і вибіг з зали. В огорожі гуло, як у стривоженому вуликові.
Вибігши з дому Белараба, Лінгард пішов тихше. Туман ще висів. Скрізь було чути стриманий шепіт, і невиразні постаті прямували зсередини до огорожі. Десь між будівель ударили в гонг, почулось голосне запитання д'Алькасера:
— Що трапилось?
Лінгард проходив повз будівлю, де сиділи бранці. Внизу під верандою стояло кілька озброєних, а вгорі над ними він побачив м-с Треверс поруч д'Алькасера. Багаття, що біля нього пробув усю ніч Лінгард, погасло, вугілля було розкидане, а лава лежала перекинута. Як почалась тривога, м-с Треверс збігла на веранду. Вона і д'Алькасер немов підносились над переполохом, що тепер уже вщухав. Лінгард побачив шарф на обличчі м-с Треверс. Д'Алькасер був без капелюха. Він знову крикнув:
— В чім річ?
— Я йду довідатись,— відповів Лінгард.
Він боровся з пориванням стати коло тих двох, піднестись над цим переполохом (нехай шумує далі), піднестись над людським життям, марним, як сон, що супере-
чить дивному стану його існування. Він і сам не знав, чому переміг це поривання. Його покинуло навіть почуття самоохорони. Навколо тислися люди і, незважаючи на метушню, розступилися перед ним. Здивування, тривога, сумнів було написані на їх дбличчях; та дехто з них спостеріг, що великий білий ішов до огорожі з застиглою усмішкою на устах. Він звернувся до всіх:
— Чи може хто з вас розібрати, що там на воді? Один з Беларабових радників, що стояв близько від
Лінгарда, відповів:
— Туман погустішав. Якщо й побачиш що, то тільки тіні речей.
Із чотирьох боків огорожі стояли озброєні люди. Лінгард зліз по драбині вгору і глянув на лагуну: вона вкрилась білим туманом, й нічого не було видно на ній, навіть не чути хлюпання води об берег.
— Що ж тут можна було побачити? — недовірливо спитав він.
Зразу привели до нього чотирьох чоловіків, що бачили темну масу човнів, які вирушали на світанку. Послали й за іншими, що теж бачили. Він ледве чув їх. Думки втекли од нього. Він стояв непорушно, дивився в тяжкий туман, що безмовно розлягався скрізь. Незабаром прийшов до нього Белараб з трьома чорними охоронцями, і, гладячи свою коротку сиву бороду, з— непроникливим спокоєм спитав:
— Твій білий уміє битися? Лінгард відповів:
— Нема з ким битися. Твої люди, Беларабе, бачили тільки тіні на воді.
Белараб промурмотів:
— Мені треба було б заприязнитися з Даманом ще вчора.
Тривога помалу почала закрадатись в груди Лінгарда. За хвилину підійшов д'Алькасер з двома вартовими, і на його тривожні запитання Лінгард відповів:
— На мою думку, ще нічого особливого не сталось. Прислухайтесь, як тихо скрізь. Є тільки один спосіб довідатись про все: спробувати переконати Белараба вивести своїх вояків і захопити засіки Тенги. Тоді ми знали б що-небудь. Та я не можу переконати Белараба повести їх у цей туман. Бо й справді така експедиція кінчилась би на зле. Де м-с Треверс?
12*
335
Це питання було таке раптове, що д'Алькасер здригнувся: воно виявило, як ця жінка опанувала серце Лінгарда.
— Вона з доном Мартіном. Йому полегшало, але він ще почува себе слабим. Якщо нас видадуть, то його треба буде нести назустріч долі. Уявляю собі цю сцену. Дона Мартіна виносять в супроводі озброєних варварів, а місіс Треверс і я йдемо по обидва боки. М-с Треверс заявила мені про намір вийти разом з нами.
— Заявила про свій намір,— неуважно промовив Лінгард.
Д'Алькасер відчув, що ця людина зовсім покинула його. Недалеко від себе він побачив Белараба з трьома чорними охоронцями в білій одежі, з спокійним виглядом. Уперше з того часу, як вони сіли на мілину, у д'Алькасера стислось серце.— А може,— говорив він далі,— цей мавр не буде так наполягати, щоби нас видали на люту смерть?
— Він хотів видати вас ще опівночі — кілька годин тому,— сказав Лінгард, навіть не дивлячись на д'Алькасера. Лінгард сів на лафет гармати, справленої на лагуну, і згорнув руки на грудях. Д'Алькасер тихо спитав:
— Хіба нам дали відстрочення?
— Ні,— відповів Лінгард,— це мені дали відстрочення. На якийсь час усі замовкли. Стих шепіт, що його чути
було по всіх кутках огорожі. Дзенькіт гонга теж припинився. Тільки вартові, порозсідавшись на горішніх гілках великого дерева, помалу шелестіли листям.
— Про що ви думаєте, капітане? —тихо спитав д'Алькасер. Лінгард не змінив пози й відповів тим самим тоном:
— Намагаюсь не думати.
— Що? Намагаєтесь не думати?
— Так.
— Хіба зараз час для таких експериментів? — спитав д'Алькасер.
— А чому й ні? Я маю відстрочення. Не сердьтесь на мене, м-р д'Алькасер.
— Слово честі, не серджусь. А хіба це безпечно?
— Звіртесь на свою долю.
Д'Алькасер пережив хвилину внутрішньої боротьби. Він питав себе, чи не сказати Лінгардові, що м-с Треверс прийшла до огорожі з якимсь дорученням од Йоргенсона. Він уже хотів порадити Лінгардові піти до м-с Треверс і спитати її, чи немає чого вона переказати йому. Та тільки вирішив він звернутись до Лінгарда, як люди на дереві загукали, що туман розходиться. Це викликало зворушення навколо.