Д'Алькасер почув з подушки глибоке зітхання і в той же час побачив, як по той бік намету з'явився блідий вогник ліхтаря. М-с Треверс та Лінгард вийшли з дерев'яної будки і спинились якраз біля дверей. Лінгард поставив ліхтаря на дах. Вони стояли далеко від д'Алькасера, й нічого не було чути, але він бачив їх: м-с Треверс стояла рівно як стріла, а Лінгард — тяжко схиливши голову. Д'Алькасер бачив у його профілі, освітленому ліхтарем і трохи схиленому, вираз глибокої пошани. Вони дивилися одне на одного й навіть не ворушилися.
— У мене є таке почуття,— тихо промовив Лінгард,— що зробить моє серце твердішим за камінь. Я — Ко-
72.10* Д. Конрад
275
роль Том, раджа Лаут, і я готовий дивитися тут кожному в вічі. Я мушу дбати про своє ім'я. Усе засноване на цьому.
— Містер д'Алькасер висловився б, що це справа честі,— пояснила м-с Треверс; губи її не тремтіли, хоч часом вона почувала, як страшенно колотиться її серце.
— Називайте, як хочете. Це те, чого людина потребує, як повітря. Слухайте, мене це більше не обходить. Це вірно, як те, що я стою перед вами.
— Але мене це обходить,— заперечила м-с Треверс.— Це вірно, як те, що я стою тут. Мене обходить. Це є щось ваше власне. Ви маєте право на нього. І я повторюю: мене це обходить.
— Обходить... моє власне? — прошепотів Лінгард біля самого її обличчя.— Що вам до моїх прав?
— Те,— мовила вона, дивлячись додолу і мало не торкаючись лобом Лінгарда,— те, що як повернуся я коли до мого старого життя, я не хочу, щоб від справжньої гризоти воно стало ще безглуздішим.
У голосі її чулась ніжність, і Лінгардові здалося, що слова її милують йому обличчя. А д'Алькасер усе ходив уздовж намету. Він не хотів, щоб м-р Треверс підводився на ліжку й озирався навколо.
— Варто жити, щоб почути, що комусь не байдужі мої справи! — прошепотів Лінгард.— І це —ви, та, що взяла всю мою жорстокість.
— Я не хочу, щоб ви були жорстоким. Я хочу, щоб ви були непохитним.
— Щоб підтримати мене, ви нічого не могли б сказати кращого,— тихо відповів Лінгард з глибокою ніжністю в голосі.— Чи мав хто-небудь такого друга? —сказав Лінгард, підводячи голову і немов закликаючи зоряну ніч у свідки.
— А я питаю себе, чи є хтось інший в світі, щоб я йому так вірила, як вам. Тому й кажу вам: ідіть рятуйте те, що вам належить, але не забувайте милосердя. Я не кажу вже вам про нашу цілковиту безневинність. Земля, мабуть, справді мала, якщо ми так устряли в ваше життя. Цього досить, щоб повірити в долю. Та я не можу поводитись як фаталістка й сидіти тут, згорнувши руки. Якби ви були іншим, у мене виникла б зневага або ж презирство. Знаєте, як назива вас містер д'Алькасер?
Д'Алькасер з цікавістю зиркнув у їхній бік, побачив, як Лінгард заперечливо хитає головою, і трохи тривожно подумав: "Він у чомусь їй одмовляє".
— Містер д'Алькасер називає вас фатальною людиною,— трохи збентежено сказала м-с Треверс.
— Цього й не проковтнеш. Звичайно, він же джентльмен. Але, як ви...
— Я зву вас по-різному, тільки не вашим християнським ім'ям,— швидко сказала м-с Треверс.— Вірте мені, д'Алькасер вас розуміє.
— Він має рацію,— зауважив Лінгард.
— Але він невинен. Я пригадую, ви говорили, що й невинні мусять скоритися. Добре, робіть, як треба.
— Ви гадаєте, що так треба? Ви вірите? Ви почуваєте це?
— У цей час, на цьому місці, для такої людини, як ви, так треба.
Лінгард подумав, що ця жінка надзвичайно вірна йому і зовсім безстрашна. Що обох бранців треба було повернути до огорожі, тепер було так ясно й неминуче, що, на його думку, ніщо в світі не могло б спинити цього. Але чи була на світі друга така жінка, як ця? І він подумав, що тільки в правді й мужності здобуваєш мудрість. Йому здавалося, що відколи прийшла м-с Треверс і стала поруч нього, відтоді він довідався, що таке правда, мужність та мудрість. Дивлячись на неї й слухаючи її, відчув він на мить велике задоволення і надзвичайний спокій.
Коли ж замовкли, м-с Треверс, швидко поглянувши на клітку, помітила, як у тумані, д'Алькасера. Його темна постать спинилась біля муслінових запон. Вона, звичайно, знала, що він дивиться на них і бачить їх далеко краще, ніж вона його. М-с Треверс подумала про те, як він хвилюється*, згадала його прохання подати йому якийсь знак, щоб завчасно уникнути критичного становища. Якщо для цього потрібно було декілька хвилин, то зараз слушний час подати йому знак. М-с Треверс трохи відступила, щоб світло падало на неї. Нараз приклала ліву руку до лоба.
— Тоді так,— почула вона рішучий шепіт Лінгарда,— тоді, м-с Треверс, треба зробити це цієї ночі.
Можна бути правдивим, відважним і мудрим і проте втратити сили перед останнім кроком. М-с Треверс аж забило дух: — Цієї ночі! Цієї ночі"!—прошепотіла вона. Туманний і темний силует д'Алькасера одсунувся од мусліну. Він бачив її знак і одійшов у глиб намету.
— Так, цієї ночі,— ствердив Лінгард.— Зараз же, в цю ж годину, в цю ж мить,— настирливо шепотів він, ступнувши де м-с Треверс, яка відступила трохи. Він швидко схопив її за руку.
— Хіба ви не бачите, що краще одвезти їх тепер, щоб уникнути різанини. Треба зробити це поки ще темно на березі, поки озброєна юрба не приїхала сюди човнами. Так. Менш як за годину ми мусимо приїхати до Беларабо-вої огорожі, поки все селище ще спить.
М-с Треверс і не думала протестувати. Вона навіть не могла говорити. Лінгард був дужий і так міцно стис їй руку, що вона мало не крикнула. Потім несподівано випустив і з каяттям у голосі промовив:
— Навіть зараз може вже пізної Шлях мій був ясний, та я побачив на ньому вас. і серце моє зрадило мені. Я був немов розбитий і не наважувався глянути на вас. Даруйте ви мені. Я ж не мав права сумніватися ні в чому. Я мушу стати перед вами на коліна й прохати вас пробачити мені, що я забув, яка ви є, забув!
— Що ви, Королю Томе, що це ви?
— Я винен перед вами,— сказав він і схопив її за плечі. Руки його були тяжкі, хоч він гадав, що держить її
дуже обережно.
— Гляньте вперед,— прошепотів він їй у вухо.— Чи бачите ви що?
М-с Треверс, зовсім покірна в його руках, нічого не бачила, крім безформних тіней на березі.
— Ні, я нічого не бачу,— мовила вона.