— Йоргенсоне! — почувся голос Лінгарда на прові, і той зразу ж з'явився. Після паузи знову почувся той же голос: — Сюди!
Почалися безмовні хвилини. М-с Треверс, одхилившись у своєму кріслі, а д'Алькасер, сидячи на стільці, ждали не ворухнувшись і не кажучи ні слова. І от, крізь невиразний шепіт і метушню на темній палубі "Емми" почулися тверді кроки, і з ліхтарем у руці біля муслінової клітки з'явився Лінгард.
— Мені треба поговорити з вами, вийдіть на мить сюди,— сказав він.— Не ви. Леді,— додав він владно, коли д'Алькасер швидко підвівся з стільця.— Мені треба м-с Треверс.
— О, звичайно,— прошепотів д'Алькасер і, відхиливши заслінку намету, прошепотів: — Це й є фатальна година.
М-с Треверс швидко проскочила повз нього, не виявивши й найменшого знаку, що чула ці слова. На кормі, між дерев'яною будівлею та наметом, ждав її Лінгард з ліхтарем у руці. Нікого більше не було навколо; та д'Алькасер відчував присутність мовчазних і стривожених істот, що метушились у темряві. Коли м-с Треверс підійшла, Лінгард підняв ліхтаря, і д'Алькасер почув:
— Я маю новини, які вам треба сповістити. Ходімо в кімнату.
Д'Алькасер побачив їхні голови, освітлені ліхтарем. Оточені глибокою тінню, вони скидалися на дивних символічних привидів. Д'Алькасер чув, як м-с Треверс сказала:
— Краще б мені не чути ваших новин,— таким тоном, що чутливий спостерігач від здивування аж стис губи. Він подумав, що вона певно стомилась і ситуація занадто знервувала її. Але це не був тон зляканої людини. Йому спало на думку, що вона відчувала свою перевагу, і він облишив міркувати. Цей приятель жінок був стриманий навіть у думці. Він одійшов назад у дальший куток клітки і зовсім не здивувався, коли побачив, як м-с Треверс з Лінгардом увійшли в дерев'яну будівлю.
IV
Лінгард поставив ліхтаря на стіл. Світив він дуже неясно. Лінгард тяжко сів на матроську скриню. Він теж перевтомився. Фланельова сорочка розстебнулась біля шиї. Він був без куртки і підперезаний широким поясом. М-с Треверс, висока й рівна, з темним поглядом на білому лиці, в яскравих шовках, пов'язана шарфом, стояла перед ним, блискуча і велична навіть у світлі тьмяного ліхтаря. Він сказав:
— І ви хочете покинути мене?.. Ви не зробите цього тепер.
— Я й не думала вас кидати, я навіть не знаю, чого ви хочете. Немає кінця й краю тому, чого я не можу зробити. Скажіть мені краще, що я могла б зробити? Чи знаєте ви самі, чого вам од мене треба?
— Ви можете дозволити мені дивитися на вас? Можете слухати мене? Можете говорити зо мною?
— По щирості я ніколи не уникала того, що ви хочете від мене. Ви самі довели мене...
— Я довів вас! — скрикнув Лінгард.
— О! То була моя помилка,— промовила вона без злості.— Мені, мабуть, приснилося тоді, що то ви приїздили до мене вночі з своєю повістю про ваше неймовірне життя. Хіба могла я прогнати вас?
— Я хотів би, щоб ви прогнали. Чом ви не прогнали мене тоді?
— Ви хочете, щоб я сказала вам, що ви були непереможні? Як я могла прогнати вас? А ви? Нащо приїхали до мене з отою щирістю на устах?
Лінгард заговорив коротко й уривчасто:
— Я довго думав про це. Мені було прикро. Я не думав про вас як леді й джентльменів. Я думав про вас, як про людей, чиє життя в моїх руках. І хіба можна було забути вас у цій тривозі? Лице ваше повіз я з собою на бриг. Сам не знаю чому. Я ж не дивився на вас довше, ніж на когось іншого? Я ввесь час стримував свій гнів, щоб не знищити усіх вас. Я не хотів бути суворим, але це мені було не легко, бо замість аргументів я чув лише погрози. Хіба ж я образив кого, м-с Треверс?
Вона слухала дуже уважно, майже суворо, і без найменшої зміни в обличчі сказала:
— Гадаю, що ваші міркування відповідають вашому життю, яке вам бог дав.
— Яке життя?—промовив Лінгард.— Я те, що я є. Мене кличуть раджа Лаут, Король Том і т. ін. І ймення ці чіпляються одно за одним навіть жартома. Та вони мають у собі таке, що справа ця набуває ще більшого значення.
М-с Треверс стояла перед Лінгардом. Обличчя її було непорушне й суворе.
— Ви покликали мене, щоб сваритися зі мною?
— Ні, але чому ви вибрали саме цей час, щоб сказати, що мій приїзд на яхту з метою допомогти вам був, на вашу думку, зухвальством?
— Ви не зрозуміли мене,— сказала м-с Треверс з таким же суворим виглядом.— Такі приємності ніколи не траплялися зі мною і більше ніколи не трапляться. Але повірте, Королю Томе, ви мене вже занадто звеличуєте. Йоргенсон має рацію, коли сердиться на вас за те, що ви взяли на буксир жінку.
— Він не хотів бути грубим,— запротестував Лінгард. М-с Треверс навіть не посміхнулася у цій тривожній і
напруженій атмосфері, що, здавалось, завжди вставала між нею та цим чоловіком, який сидів на скрині. Він звів на неї очі і подивився щиро, не відриваючись од неї. А вона ще більш суворо дивилася на нього.
— Як ви змінилися,— прошепотів Лінгард.
Він страшенно дивувався. М-с Треверс видавалась йому мстивою і назавжди скам'янілою перед його збентеженим каяттям. Назавжди. Зненацька м-с Треверс озирнулась навколо й сіла в крісло. Сили її слабли, але вона лишалася суворою. Лінгард глибоко зітхнув і спустив очі долі. Вона ж не наважувалась послабити жодного м'яза, боячись втратити силу і виявити своє жагуче поривання, яке ховалося в глибині її серця. Вона так і рвалась схопити цю "фатальну людину", притиснути її до грудей і, одкинувши далеко геть, зникнути самій, щезнути з життя як привид. "Фатальна людина" сиділа мовчки й похнюпившись, а проте дужа, хоч і смутна.
"Якщо я нічого не скажу,— подумала м-с Треверс із надзвичайним внутрішнім спокоєм,— то заридаю", і голосно промовила: — Що трапилось? Для чого ви мене витягли сюди? Чом не розкажете своїх новин?
— Я гадав, що ви не хочете їх слухати. Може, вам і справді не хочеться. Вам, мабуть, байдуже, так само, як і знати, що я почуваю, що роблю і як кінчу. Вам, певно, зовсім байдуже, як ви самі кінчите. Вас, мабуть, ніколи не тривожили свої власні чи чиїсь почуття. Це не тому, що ви жорстокі, а через те, що ви не розумієте й не хочете розуміти.
Лінгард безнадійно махнув рукою, і м-с Треверс тільки зараз помітила в його руці аркушик паперу.