М-с Треверс повернулась і глянула чоловікові в обличчя.
— Ви лютуєте,— сказала вона.
Треверс злегка труснув головою, немов скидаючи ці сЛова.— Я обережний,— заявив він.
М-с Треверс зрозуміла це як справжнє страждання.
— Запевняю вас,— мовила вона серйозно (була дуже співчутлива),— запевняю вас, що цей чудний Лінгард не знає, яка ви значна людина. Він не знає, яке ви маєте громадське чи політичне становище не знає вашої великої честолюбності.
М-р Треверс слухав з деякою увагою.
— Хіба ви не могли б поінформувати його про це? — спитав він.
— Це було б ні до чого: він думає тільки про своє становище, про свою силу. Він з нижчого класу...
— Він — тварина,— уперто промовив Треверс. Подружжя з хвилину пильно дивилося одне одному в вічі.
— О,— помалу мовила м-с Треверс,— ви рішуче не йдете на компроміс із вашими почуттями! — І в голосі її майнула відтінь презирства.— Але сказати вам, що я ду-* маю? Я думаю,— вона нахилилась трохи вперед до блідого неголеного обличчя, що дивилось в її темні очі,— я думаю, що з усім вашим чудним презирством ви досить добре розумієте цю людину і тому обурюєтесь, зовсім не боячись нічого. Ви чуєте? Цілком не боячись нічого!
Вона зразу ж пожалкувала, що так сказала. Було безглуздям зважати на всі вибрики м-ра Треверса тут, на східному архіпелагові, повному темних змов та войовничих замірів. До того ж вона хотіла тільки врятувати його життя, а не навчити його розуму. М-р Треверс розкрив рота, та, не сказавши й слова, стулив його знову. Дружина його повернулась до дзеркала, прибитого на стіні. Вона почула ззаду голос:
— Едіт, де ж правда в цьому всьому?
У словах цих виявлялось страждання тупого розуму, як інстинктивний жах перед незнайомими місцями й новими відкриттями. Вона, оглянувшись, сказала:
— Ця правда зверху, запевняю вас. Уся чисто зверху.
М-с Треверс знову повернулась до дзеркала, де зустріла свої темні очі та ясний туман волосся над рівним чолом. Слова її не заспокоїли Треверса.
— Але, що все це означає?—скрикнув він.— Чому цей тип не виправдовується? Чому затримує нас тут? Чому ми мусимо сидіти тут? Чом не виїздимо? Чому він не одвозить мене на яхту? Чого він хоче від мене? Як він домігся нашого визволення від цих людей на березі, що, як він каже, хотіли перерізати нам горло? Чому вони замість того віддали нас йому?
М-с Треверс почала закручувати волосся.
1— Це справи вищої місцевої політики. Конфлікт особистих інтересів, міжпартійне недовір'я, індивідуальні інтриги; ви ж мусите знати, як усе це переплутується. Спершу треба було не звільнити, а домогтися того, щоб вас віддали йому на поруки. Він тут дуже впливова людина; і дозвольте сказати вам, що ваша безпека залежить більше від його вміння використати свій вплив, ніж від сили, якої він не може вжити. І якби ви схотіли поговорити з ним, я певна, що він розповів би вам усе, що можна.
— Я не хочу чути про його шахрайство. Та вам він, мабуть, усе довірив?
— Усе чисто,— сказала м-с Треверс, видивляючись у невелике дзеркало.
— Як ви вплинули на цю людину? Можна подумати, що наша доля в ваших руках.
— Ваша доля не в моїх руках. Вона навіть не в його руках. Тут є моральний бік справи, що його треба розв'язати.
— Етика пройдисвіта,— з несподіваним сарказмом вибухнув м-р Треверс. У його дружини промайнула думка, що, мабуть, вона знала його не так добре, як думала. Наче блискуча й урочиста кора певних звичностей де-неде тріснула від напруження й виявила дурноголовість близької людини. Але тріснула тільки до деякої міри, трохи. Вона зрозуміла, що дальша дискусія була цілком ні до чого і, заклавши волосся, сказала:
— На мою думку, нам, мабуть, краще піти зараз на палубу.
— Ви хочете вийти на палубу отак? — промимрив м-р Треверс, спустивши долі очі.
— Звичайно так! Це вже не новина. Кого тут можна здивувати?
Треверс не відповів. М-с Треверс точно визначила його настрій. Він сердився на безмежні образи людей, речей та подій; на слова й навіть погляди, які відчував, як фізичний біль, як брудний дотик. Він тільки не виявляв цього. Але він лютував. Його дружина говорила далі:
— Дозвольте мені сказати вам, що це вбрання пасувало б і принцесі. Воно з такої матерії й такого стилю, що носять найшляхетніші жінки в цій далекій країні, де, як я чула, жінки урядують так само, як і чоловіки. І справді це вбрання, що на мені, призначалось у подарунок справжній принцесі. Його вибрано дуже дбайливо для цієї дитини Іммади. Капітан Лінгард...
М-р Треверс промимрив щось невиразне, чи то застогнав, чи загарчав.
— Слухайте, повинна ж я називати його якось, а це ім'я, на мою думку, найменш образливе для вашого слуху. Кінець кінцем, ця людина таки існує. У деяких місцях цієї землі його кличуть, наприклад, Королем Томом. Д'Аль-касерові дуже подобається це ім'я. Він каже, що своєю поважністю і звичайністю воно дуже пасує цій людині. І якщо ви хочете...
— Я хотів би нічого не чути,— виразно перебив Треверс.— Жодного слова. Навіть од вас, доки не спроможний буду знову вільно діяти. Але слова не вражають мене. Ніщо не вражає мене: ні ваші зловісні застереження, ані легковажні настрої, що їх ви маєте за пристойне виявляти перед людиною, життя якої, як ви кажете, висить на ниточці.
— Я не забуваю цього й на хвилину,— сказала м-с Треверс.— І я не тільки знаю, що воно на ниточці, але й знаю міць тієї ниточки. Це дивна ниточка: її випряла та сама доля, що створила вас не більшим, ніж ви є.
М-р Треверс образився. Він ще ніколи не чув, щоб до нього хтось так звертався. Він відчував у тоні своєї дружини сумнів щодо його гідності. І здивовано подумав, що прожив з цією жінкою аж вісім років! Похмуро сказав:
— Ви говорите, як примітивна жінка.
Це була велика догана, якої м-с Треверс, певно, не дочула, бо жваво продовжила:
— Та й справді, хіба можна вимагати, щоб я, зачинившись тут, обмірковувала й оплакувала з ранку до вечора наше тяжке становище. Це було б слабістю. Ходім на палубу.
— Але ж у цьому вбранні ви зовсім схожі на дикунку,— твердив своє м-р Треверс, наче його ніхто й не перебивав, навмисне підкреслюючи свою огиду.
М-с Треверс було тяжко на серці, але все, що говорив він, викликало її на легковажний тон.