— Невже підійде?—спитав Лінгард.
— Даман хитрий, а ілануни — хижі. Що їм ніч? Вони сміливі: адже зросли серед бойовищ. І їхні ватажки вестимуть їх, а ти, туане, покидаєш нас...
— То ти не хочеш, щоб я їхав? — звернувся Лінгард. Якийсь час Вазуб уважно прислухався до нічної тиші.
— Як можемо ми битися без тебе? — почав він знову.— Віра в перемогу родить відвагу. А що б робили бідні хлопці, рибальські та селянські діти, що тільки-но прийшли на бриг і нетямущі зовсім! Всі вони вірять у твою силу, в твою могутність... А ці білі, що раптом прибули, хіба ж вони замінять тебе? Вони тут, як риба на сковороді... А хто ж подасть звістку, хто (все може бути!) привезе тіло твоє? Чи ти сам їдеш, туане?
— Битися не треба. Це було б нещастям,— підкреслив Лінгард.— Є кров, що її не треба лити.
— Слухай, туане! — палко сказав Вазуб.— Вода пішла тепер туди.— Він показав.— А через певний час завернеться назад. І коли б навіть між цим припливом та відпливом пролити кров людську з усього світу, море не підійнялось би й на ніготь з мого пальця.
— А світ змінився б. Ти, серанг, цього не розумієш. Оддай кінці *.
1 Віддати кінці — відпустити, відштовхнути судно або човна.
— Єсть,— сказав малаєць, і обличчя його збайдужіло.— Туан краще знає, коли треба їхати, а смерть часом відступає перед твердою ходою, як налякана гадюка. Туан узяв би, може, й слугу свого, що йшов би поруч і спокійно стежив. Так. Спокійно й швидко... може, й зі зброєю,— я ж знаю, як битися.
Лінгард глянув на зморшкувате обличчя, зазирнув у старі пильні очі. Вони дивно блищали. Зігнута, похилена постать виявляла напругу й готовність. Ні, допомога була марна... Темрява, надто нечутна, щоб її перемагати, занадто густа, щоб око могло пронизати її; а проте щось у цих словах, хоч і марне було, вабило його, нищило пригнічення, розбивало смуток. Він на мить почув гордість і радість у своєму серці. Його нерозважне й несвідоме серце, що стискувалось раніш загрозами невдачі, тепер заспокоїлось і билося вільно, з почуттям благородної вдячності. В невиразних загрозливих почуттях відданість цієї людини була для нього ясним світлом, як полум'я смолоскипа, що звивалось високо в темряву. Безперечно, Вазубова відданість була велика, але марна, занадто мала, далека, самотня. Він не розгонив німої пітьми, що спустилась на долю його господаря й не давав очам його бачити діло рук своїх. Смуток поразки оповив світ.
— А що б ти міг зробити, Вазубе? — спитався.
— Я гукнув би: стережись, туане!
— А для чого ж тобі мої чарівні слова? Вони ж одвертають небезпеку? Нащо вони? Але ти, мабуть, однаково помер би. Віроломність теж великі чари, як ти колись казав.
— Так це правда! Смерть могла б прийти до твого слуги. Але я, Вазуб, син вільної людини, прибічник раджів, утікач, раб, пілігрим, норець за перлами, серанг на кораблях білих людей — я мав аж надто багато господарів. Занадто багато. Але ти — останній.— Помовчавши, він сказав майже байдужим голосом:—Якщо ти їдеш, туане, то дозволь і мені їхати з тобою.
Якийсь час Лінгард мовчав.
— Нема потреби,— мовив він.— Нема потреби, серанг. І одним життям досить заплатити за людське безглуздя, а ти ж маєш домівку.
— Я маю дві, туане, але давно вже не сидів на сходах свого дому і не балакав про всячину з сусідами. Так. Маю
дві: одну у...— Лінгард посміхнувся,— туане, дозволь же мені їхати з тобою, туане.
— Ні. Ти сказав, серанг, що я самотній, і це правда, я поїду сам в цю темну ніч. Та спершу мушу привезти сюди всіх білих. Віддай!
— Єсть, туане! Стережись!
Тіло Вазуба нахилилось над морем з простягнутими руками. Лінгард схопив весла й швидко рушив од брига; він ясно бачив на освітленій кормі кремезного Шоу, схиленого на гакаборт, похмурого й сердитого, людей зі смолоскипами, рівних і напружених, голови над бильцями, очі, що пильно дивилися йому вслід. Прова брига була оповита темним і похмурим туманом — мішанина пітьми зі світлом; рівні щогли, освітлені знизу, зникали вгорі, немов розриваючи своїми клотами 1 тяжку масу густої пари. Бриг був напрочуд гарний. Очі Лінгарда закохано дивилися на спокійний бриг, що ніби висів у повітрі, як чарівне судно, між невидимим небом та незримим морем, оточений хистким сяйвом. Лінгард одвернувся, бо йому було боляче дивитися на нього в цю хвилину розлуки. Тільки його човник виїхав за межі світла, як він побачив на заході в чорній пітьмі блідий ліхтарик на кормі яхти, схожий на зірку недосяжну, без краю далеку, зовсім з іншого світу.
К л о т — вершечок щогли.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. Дар мілин
І
Лінгард повіз м-с Треверс із яхти своїм малим човном. З того часу, як заметушились і почали навантажувати майно, і до того, коли останній матрос зійшов зі шхуни, Лінгард, високий і мовчазний, стояв поруч м-с Треверс. Тільки тоді, як мурмотливі й тривожні голоси матросів у човнах позамовкали, загубившись в далечині, залунав у тиші його поважний голос:
— Ідіть за мною.
Вона пішла, їхні кроки дзвінко й гучно лунали на порожній палубі. Біля трапу він повернувся й промовив тихо:
— Обережно.
Увійшов у човен і тримав його. Йому здалося, що м-с Треверс налякалась темряви. Вона раптом відчула, як вія твердо взяв її руку.— Я держу вас,— мовив. Вона ступнула вперед, зовсім звіряючись на нього, і, задихана, враз опинилась на задній банці. Вона почула легке хлюпання, і невиразні борти спустілої яхти враз потанули в пітьмі.
Гріб він, сидячи перед нею, загорнутою в керею з відлогою. Над її головою, перед його очима поволі вмирало світло ліхтаря на кормі покинутого судна. Коли воно, за-^ блимавши, згасло. Лінгард уже не побачив ніяких обрисів загрузлої яхти. Вона зникла назавжди, як сон; і події останніх двадцяти чотирьох годин теж наче зникли разом із цим сном. Постать, загорнута в керею, теж була частиною цього сну. Вона не говорила, не ворушилась: вона скоро зникне. Лінгард намагався пригадати риси обличчя м-с Треверс, що сиділа в човні за два кроки від нього. Йому здавалось, що він вивіз із цієї зниклої шхуни не жінку, а згадку — болісну згадку про людину, якої більше не побачить.
З кожним ударом коротких весел м-с Треверс почувала, як човен разом з нею лине вперед. Лінгард, щоб не втратити напрямку, часто оглядався.