Останній аркушик випав з рук Лінгарда. Він з хвилину сидів нерухомо, дивлячись перед себе, потім вийшов на палубу.
— Ще не повернулися човни?—спитав він Шоу, що походжав на шканцях.
— Ні, сер, я теж хотів би, щоб вони вже прийшли. Я жду на них.
— Спустіть передній ліхтар,— наказав Лінгард по-ма-лайськи.
— Ця робота не пасує порядній людині,— пробурчав Шоу і рушив до поруччя, похмуро дивлячись на море. А далі зауважив:
— На яхті, здається, зчинилась метушня. Я бачу багато ліхтарів, що миготять по палубі. Певно, якась біда? Як ви гадаєте, сер?
— Ні, це нічого,— відповів Лінгард піднесено. "/Вона наважилась!" подумав він собі.
Він повернувся до каюти, відклав листа зі столу й висунув шухлядку. Там повно було патронів. Він зняв мушкет, набив його, а потім зарядив усі. Шомполи дзвеніли і стрибали. Йому здавалося, що робить він таке, у чому бере участь і ця жінка.
— Вона наважиться,— примовляв він.— Вона сидітиме в камбузі. Вона спатиме на моєму ліжку. Мені не сором за свій бриг. Клянусь небом, не сором! Триматимусь обережно і близько ніколи не підійду — я ж обіцяв. Нам тепер не треба більше говорити. Я ж зразу розповів їй усе. Більше нічого розповідати.
В гарячих грудях він відчув якийсь тягар, наче жили його налились оловом.
— Я витягну яхту. На це піде три, чотири дні... ні, ма* буть, тиждень.
Він поклав, що за тиждень витягне. Уявив, що стріча-" тиме її щодня, доки яхта не попливе собі. Не буде нахабою, але ж він господар і власник брига. Отже, не буде ховатися на своєму судні, як гнаний пес.
"Мабуть, за десять днів шхуна буде готова. Я здійму з неї весь баласт. Здеру з неї., навіть нижчі щогли, клянусь небом! Зроблю все гаразд... Другий тиждень піде на те, щоб приладнати все... і... бувайте здорові. Мовби ніколи й не бачились! Прощавайте назавжди. Батьківщина — для них, а не для мене. В іншому місці вона й не слухала б мене... А яка жінка!. Я стисну їй руку. Так. Я візьму її за руку... якраз перед від'їздом. А чому й ні! На цьому бригу я господар... такий статечний, як і хтось... Клянусь небом! А може, й кращий за декого..."
Він почув, як Шоу кинувся на прову і гукнув:
— Що там таке? Човен?
"Мабуть, вернувсь один з човнів,— подумав Лінгард.— Певно, везуть новини про Дамана. Я не боюсь, що він почне. Бо показав би їй, що б'юсь так добре" як і керую бригом. Два прау. Лише два прау. Та хоч би й двадцять. Одсуну їх до моря, переверну й пройдусь над ними бригом. Тоді скажу їй: "Дивіться-но, відважна,— як це робиться!"
Йому полегшало, бо уявив собі, що опинивсь в самому вирі боротьби, й нараз відчув таку безсилість, як пір'їнка в бурю. Здригнувся. Руки позвисали, а він стояв перед столом, впершись очима в одне місце, наче людина, вражена якоюсь звісткою.
Шоу біг, щоб зустріти бригову шлюпку, та наскочив на Картера, що швидко йшов на корму.
— Агов! Ви знову тут? — швидко спитав він, перетинаючи тому дорогу.
— Я прибув з яхти,— нетерпляче сказав Картер.
— Аз якого ж іншого місця ви могли прибути? — сказав Шоу.— А що вам треба?
— Мені треба бачити вашого шкіпера.
— Не можна,— сердито заявив Шоу.— Він спить.
— Він жде на мене,— мовив Картер, тупнувши ногою.— Я маю розповісти йому, що трапилось.
— Не хвилюйтесь, юначе.— згорда кинув Шоу:—Він усе знає.
Вони враз змовкли. Картер не знав, що робити. А Шоу хоч і здивувався, але втішався з того ефекту, який справив на Картера.
— Хай мене чорт візьме, якщо я так не думав,— пробурмотів Картер і далі байдуже спитав:—Може, і ви все знаєте?
— А що ж ви думаєте? Я тут опудало, чи що? Хто ж, як не я, тут помічник?
— Та вже ж не хтось,— саркастично мовив Картер.— Щоб якось жити, люди роблять іноді багато дурниць. А я подумав би, як слід, перш ніж зайняти вашу посаду.
— Га? Що ви там плещете? Моя посада? Ви ж не здатні до неї. Ви, яхтове помело, дурисвіт з мідними ґудзиками.
— Що там таке? Вернувся наш човен?—спитав Лінгард.— Хай прийде до мене старший матрос.
— Це тільки звістка з яхти,— обережно почав Шоу.
— З яхти? Дістаньте швидше ліхтар! Спускайте трап!.. Світіть же смолоскипи, м-р Шоу! Два засвітіть. Побільше світла їх човнам!.. Стьюарде! Де це стьюард? Збудіть його.
Босі ноги затупотіли навколо Картера. Заметушились тіні.
— Де ж смолоскипи? Де квартирмейстер? На варті? — гукнув Лінгард по-англійськи і по-малайськи.— Сюди ідіть, сюди! Кріпіть ракету! Вже? Готуйте котви для човнів. Побільше світла, м-р Шоу!
— Єсть, сер,— озвався Шоу, але й не поворухнувся.
— Це те, чого ми потребуємо,— прошепотів Картер, зітхнувши.— Дурисвіт! А як ви звете себе? — презирливо спитав він Шоу.
Нервоне полум'я смолоскипів освітило Лінгарда з ніг до голови. Він стояв без бриля; лице його в хисткому світлі мало лютий і мінливий вираз.
"Про що він думає? — міркував Картер, вражений могутнім і диким виглядом цієї постаті.— Він якось змінився з того часу, як я бачив його".
Його вразила ця зміна: чи не на гірше, часом... а проте... Лінгард кивнув йому з корми.
Картер підійшов і, не спиняючись, інформував його про все, що тралилось.
— М-с Треверс наказала мені зразу ж їхати до вас. Ви ж розумієте: вона схвильована,— вів далі Картер, вдивляючись йому в лице. Лінгард насупив брови.— Матроси дуже полякались. Вони бояться, що дикуни можуть залізти на борт яхти...
— Цілком можливо,— кинув Лінгард.
— Так, я певний цього,— вів далі Картер.— А в нас навіть кухонних ножів мало. Лише сигнальна гармата. Від-важкі люди й ті злякалися б.
— А може, тут якась помилка? — спитав Лінгард.
— Гадаєте, що джентльмени пожартували з нами? Матрос оповідав, що ждав на них хвилин із десять на призначеному місці, потім поїхав тихо вздовж коси, розшукуючи їх. Але побачив тільки стовбур дерева; з-за нього вискочив дикун, пожбурив палицю і втік. Матрос од'їхаз і кричав: "Ви тута, сер?" Ніхто не відповів. Він чув лиш шелест кущів і якісь дивні звуки, немовби хтось шептався. Було страшенно темно. Гукнувши ще кілька разів, матрос злякався і потяг назад до яхти. Все зрозуміло... Тільки я не певен, чи ще живі вони. Звичайно, я не казав цього м-с Треверс. Ви теж мовчіть.
— Не думаю, щоб їх убили,— помалу мовив Лінгард, наче міркуючи про щось.