Не пройшла вона й кількох кроків, як д'Алькасер згадав, де він бачив її востаннє: далеко на заході, в зовсім іншому світі, наче у фантазії чи в уяві хворої згадки. Він бачив її в осяйній величі пишних кімнат, у неспокійному вирі, в течії людського моря; біля підніжжя стін, стрімких, як скелі; під високою стелею, що, як тропічне небо, лила сяйво й тепло на гордий блиск мундирів; серед зірок, діамантів, очей поміркованих людей, нудних, байдужих,— на королівському вітанні. На дворі крізь вікно він бачив глупу ніч, що терпляче ждала, бачив хмарне небо, яке затримувало світанок лондонського ранку... Аж не вірилось.
Лінгард глянув і враз захвилювався.
— Клянусь небом, я зовсім за вас забув! — почав він збентежено.
М-с Треверс не зводила очей з Іммади. Ясноволоса й бліда, спинилась вона перед дівчиною, з оливковим обличчям, з чорними, як вороняче крило, кучерями, що стверджували перевагу природної краси, квітки над листом, фрази над криком; дівчиною, що виявляла щирі почуття, величезну просторінь і незчисленні віки, які простяглися поміж ними. Жінка дивилася на дівчину, як людина дивиться на власне серце, захоплена цікавістю, з мовчазним здивуванням, з величезним співчуттям.
Лінгард з пересторогою сказав:
— Не чіпайте дівчини.
М-с Треверс глянула на нього.
— Ви гадаєте, що я можу вразити її? — тихо спитала вона і враз здригнулась, почувши суворе — "можливо".
— Зовсім дитина і яка вродлива! Яке тендітне личко! — промовляла Едіт. Друге зітхання морського вітру віднесло її слова геть.— Я й не думала, що вона така гарна й ніжна,— продовжувала Едіт, і в голосі її відчувались щирість та ласка.— Така молоденька й живе тут... Адже тут? Біля моря, чи де? Живе...— Потім тихо, ніби відсунувшись, знову спитала:—Як же вона живе?
Навряд, чи Лінгард помітив досі Едіт Треверс; та й справді, опріч м-ра Треверса він нікого не бачив. Тепер він дивився і слухав, мов остовпілий.
Потім зібрав свої думки і мовив з серцем:
— Що вам до неї? Вона знає війну, знає спрагу, голод і лихо, знає таке, про що ви, може, й не чули. Вона була так близько від смерті, як ви од мене, але що вам до неї?
— Оця дитина! — здивовано сказала Едіт.
Іммада звела на неї очі, чорні, як вугіль, блискучі й ніжні, як тропічна ніч. Погляди двох жінок, різні й допитливі, стрілись, немов торкались, чіплялися, з'єднуючись один з одним інтимним дотиком, і раптом знову розбіглися.
— Чого вони прийшли сюди? Нащо ти показав їм дорогу? — тихо спитала Іммада.
Лінгард заперечливо похитав головою.
— Бідна дівчина,— мовила м-с Треверс.— Чи всі вони такі вродливі?
— Хто всі? — спитав Лінгард.— Немає іншої такої, хоч обшукайте всі острови.
— Едіт! — гукнув застережливо м-р Треверс, і всі здивовано глянули на нього.
Та м-с Треверс спитала:
— Хто вона?
Лінгард поважно й коротко відповів:
— Принцеса.
І підозріло глянув на всіх. Та ніхто не сміявся. Д'Алькасер, чемний і недбайливий, підійшов ближче до Едіт.
— Коли вона принцеса, то ця людина — лицар,— переконано прошепотів він,— напевне лицар! Нащадок незабутніх гідальго, що блукають морями. Добре було б заприязнитися з ним. Серйозно, я гадаю, що ви мусите...
Вони відійшли вбік і тихо й швидко заговорили.
— Так ви повинні...
— Що можу я? — перебила вона.
— Щось сказати.
— Це справді треба? — спитала вона з сумнівом.
— Це не зашкодило б,— мовив д'Алькасер з несподіваною безжурністю,— приятель завжди кращий, ніж ворог.
— Завжди? — значущо перепитала вона.— А що ж я можу сказати?
— Що-небудь,— відповів він,— бо кожне слово, сказане вашим голосом...
— М-р д'Алькасер!
— Ви могли б раз чи двічі глянути на нього так, щоб він переконався, що ви не маєте його за розбишаку,— казав він далі.
— М-р д'Алькасер, ви боїтесь?
— Аж надто,— відповів він, нахиляючись, щоб підняти з палуби віяло.— Тому я хотів би замирення. Ви не повинні забувати, що одна з ваших королев ступнула якось на керею такої самої людини К
Очі її заблищали, і вона враз спустила їх додолу. —— Я не королева,— мовила вона холодно.
— На жаль, ні,— згодився він,— але ж у тої жінки не було іншої принади, опріч корони.
Раптом Лінгард, якому щось палко говорив Гассім, голосно запротестував:
— Я ніколи й не бачив цих людей.
Іммада схопилась за. братову руку, а м-р Треверс гостро сказав:
— Заберіть геть цих тубільців.
— Не бачив,—'прошепотіла Іммада в екстазі. Д'Алькасер глянув на Едіт і ступнув уперед.
— Невже так важко дійти згоди, капітане?— спитав він чемно й обережно.— Дивіться, тут же не тільки мужчини, тут...
— Хай вони згинуть! — гукнула Іммада.
Хоч тільки Лінгард зрозумів значення її слів, всі відчули щось гнітюче й тяжке, що враз насунулось після цього вигуку.
— О! Він уже йде. Ну-бо, пані Треверс,— прошепотів д'Алькасер.
— Сподіваюсь...— мовила м-с Треверс і обірвала, наче злякавшись свого голосу.
Лінгард спинився.
— Сподіваюсь,— почала вона знову,— що бідна дівчина знатиме кращі дні...
Вона збентежилась.
Лінгард уважно й серйозно чекав.
— ...За вашим піклуванням,— додала вона.— Я вірю в те, що ви хотіли нам допомогти.
— Дякую вам,— щиро мовив Лінгард.
— Ви й д'Алькасер,— сердито мовив м-р Треверс,— затримуєте цю особу і його приятелів!..
— Я забув за вас... а тепер що? Треба... хоч тяжко...— запинався Лінгард, дивлячись у сині очі м-с Треверс.—
1 Натяк на англійську королеву Єлизавету, що їй якийсь перехожий постелив свою керею, коли вона спинилась перед калюжею. Була негарна собою, тому дуже оцінила лицарство перехожого.
Я... ви не знаєте... Я... ви... не можете... Все це через цього йолопа,— вибухнув він.
Якийсь час люто дивився він на м-ра Треверса, потім махнув рукою й рушив до трапу, де терпляче чекали на нього Гассім та Іммада. Кинувши мужнє "ходімо", він спустився в човен. Жодного звуку не чутно було на палубі, коли всі троє зникли за бильцями, немов попадали в море.
V
Усі мовчали. М-с Треверс замислено сиділа з віялом на колінах. Д'Алькасер, підсумовуючи інцидент, трактував його як замирення. Він спробував пояснити свій погляд м-ру Треверсу, але той навмисне не хотів розуміти, і д'Алькасер мусив утриматись від дальшої розмови на цю тему.
— Навіть моя повага до вас, дорогий д'Алькасер, не схилила б мене погодитись на таке здирство,— запевнив м-р Треверс доброзичливим і поступливим тоном.— Цей чоловік хотів примусити прийняти його послугу, щоб потім видурити в мене величезну нагороду. От вам і весь секрет — запевняю вас. Я зразу викрив його наміри.— Монокль його виразно заблищав.— Він недосить оцінив мої міркування; який нахабний негідник! Це ж ганьба, що існує така людина в наші часи!