Джаффір несподівано схопив Лінгарда за руку, суворо ткнув у неї перстень й лише тоді озирнув каюту здивованими й безстрашними очима: глянув на півколо багнетів, спинився на мушкетах і щось захоплено пробурмотів.
— Овва! Оце так сила! — прошепотів він сам собі.— Тільки прийшла вона занадто пізно.
— А може й ні,— скрикнув Лінгард.
— Занадто пізно,— мовив Джаффір,— нас тільки десятеро, і, як тільки зійде сонце, всі ми вийдемо і помремо.— Він пішов до дверей каюти і затримався, не знаючи, як відчинити їх.
Д а л а м (малайське) — резиденція раджі.
— Що ти робитимеш?—спитав Лінгард.
— Попливу назад,— відповів Джаффір.— Я виконав доручення.
— Ти можеш лишитися зі мною,— сказав Лінгард, довірливо дивлячись на нього.
— Гассім жде,— коротко відповів той.
— Він наказав тобі вернутись?—спитав Лінгард.
— Ні,— відповів здивовано Джаффір. Лінгард зворушено схопив його за руку.
— Якби у мене було хоч десятеро таких, як ти!..— вигукнув він.
— Нас десять, а їх двадцять на одного,— простодушно сказав Джаффір.
Лінгард відчинив двері.
— Може тобі чого треба?—спитав він.
Малаєць завагався, і Лінгард помітив запалі очі, випнуті ребра і виснаженість цього чоловіка.
— Скажи,— мовив Лінгард, усміхаючись,— той, хто приносить дар, повинен мати нагороду?
— Дай мені води і жменьку рижу, щоб зміг добутися до берега,— сказав Джаффір.— Там,— хитнув він головою,— ще сьогодні нічого не їли.
— Ти матимеш усе. Я дам тобі своїми власними руками,— промовив Лінгард.
Він сам дав Джаффірові, що той просив, і тим самим трохи принизив себе в очах тубільця. Поки посланець їв, Лінгард обміркував план своїх дій. Він не знав справжнього становища в країні і через те вважав найкращим врятувати Гассіма від небезпеки. Це все, що міг він спробувати. Лінгард мав намір спустити баркас і послати його до берега, щоб забрати Гассіма та його людей. Він добре знав малайців і був переконаний, що в таку ніч переможці, певні свого успіху, не будуть дуже чатувати на морі, перед палісадником. Вже той факт, що Джаффірові пощастило відплисти, стверджував в його думку. Баркас із брига міг би (як тільки згаснуть блискавки) непомітно наблизитись до берега, і обложені, поодинці чи разом, кинуться до човна й припливуть до брига.
Лінгард з'ясував свій план Джаффірові, що слухав бгз найменшої ознаки інтересу, бо був дуже зайнятий їжею. Коли ж він з'їв останнє зерно рижу, підвівся, напився з пляшки води і сказав:
— Добре. Я скажу Гассімові.
5* 115
Обв'язавши тугіше клапоть дрантя навколо крижів, він налагодився йти.
— Підожди, поки я допливу до берега,— мовив він,—• а коли одпливе човен, запали другий вогник поруч того, що горить зараз, як зоря, над твоїм судном. Ми побачимо й зрозуміємо. Не посилай човна, доки буде блискавка. Скажи гребцям, щоб прямували до пальмового гаю і кинули гребти лише тоді, як весло, занурене дужою рукою, торкнеться дна. Там вони почують наш вигук; якщо ж ніхто з нас не прийде до світанку, хай повертаються. Мій володар може віддати перевагу смерті, а не життю... Ти зрозумів, о, дужий?
— Розумний хлопець,— пробурмотів Лінгард, а коли вони стояли поруч на палубі, сказав: — Джаффіре, на березі можуть бути вороги, які так само гукнуть, щоб обдурити моїх людей. Тому ваш вигук хай буде "лайтнінг" *. Запам'ятаєш?
Спершу Джаффір неначе удавився.
— Літ-інг! О, дужий, чи так я вимовив?
— Так, добре. Рушай,— сказав Лінгард, і Джаффір стрибнув униз. Почулось хлюпання, а потім тихий голос ледве чутно промовив: "Ляйт-інг!"
Зненацька на берег ударив шквал. У сліпучій блис-* кавці Лінгард знову побачив привид білого берега, зігнуті пальми в гаю, палісадник біля моря, ліс в далечині, всю широчінь таємничої й безмовної батьківщини Гассіма, що непорушно спала під лютим вогненним небом.
IV
Одвідавши тепер Ваджо, мандрівник, гідний довіри тамтешніх людей, може почути традиційне оповідання про останню громадянську війну та легенду про вождя, його сестру і їхню матір, яка, вмираючи, передала їм тайну ма-: гії. Особливо вміла чаклувати володарева сестра, дитина на вигляд, а відважністю — хоробрий воїн. Переміг їх старший брат, якому ці чари нічого не змогли заподіяти. "Я бився в цій війні,— скаже оповідач.— Ми відсунули їх до моря". А далі він з острахом розповість, як одної ночі, "коли був страшенний шторм, корабель, схожий на судно
1 Л а й т н і н г (англійське) — блискавка.
білих, з'явився коло берега, немовби спустився з хмар. Він плив під вітрилами, що надувались проти вітру, а завбільшки був, як острів; блискавка пронизувала його щогли, такі високі, як верхів'я гір; зоря горіла поміж хмарами низько над ним. Ми зразу зрозуміли, що то була зоря, бо ніякий вогонь, запалений людською рукою, не витримав би такого вітру і дощу. Це була така ніч, що ми, вартові, ледве наважувались дивитися на море. Силенний дощ бив нам у вічі. Та коли настав день, корабля ніде не було, а за палісадником, де напередодні була з сотня полонених вояків, нікого не знайшли. Володар Гассім зник, а з ним і принцеса країни. Відтоді ніхто не знає, що з ними сталося. Іноді купці розповідають, що чули про них то тут, то там, але все це тільки теревені людей, що їздять за море заради вигоди. Всі ми у цій країні певні, що корабель злетів назад за хмари, звідки викликали його чари принцеси. Адже ми бачили цей корабель на власні очі. А про раджу Гассіма та його сестру Іммаду одні люди кажуть одне, а інші друге, та, мабуть, тільки бог знає правду..."
Така легенда про Лінгардів приїзд. Правда була лише в тому, що він прийшов і пішов в одну ніч, бо, коли розвиднілось, бриг як куля летів на південь від затоки. Спостерігаючи швидкий хід свого судна, Лінгард стривожено дивився вперед й не раз питав самого себе, чого він так летить під усіма вітрилами, навіщо це? Волосся його розвівалось од вітру; голова була повна клопоту і неясних думок, а слухняний бриг мчав, стрімголов кидаючись з хвилі на хвилю.
Власник його і командир не знав, куди пливе. Цей лицар щастя мав тільки неясну уяву про те, що стоїть на порозі його подальшого життя. Щось треба було робити, і він почував, що мусить це зробити. Цього ждало від нього море, ждала земля, ждали люди. Історія війни і страждань; Джаффірова вірність; Гассімові та Іммадини очі; ніч, буря, берег в огні,— все це знаменувало собою життя, що настирливо вимагало його втручання. Але найбільше вражало його довір'я цих людей. Вони втекли до нього від смерті і лишилися тут, наче не було в них ні сумнівів, ні надій, ні бажань. І їх цілковитий спокій накладав на нього тягар обов'язку.