— Хе-хе, розказуйте!.. Другиї баришні здорово п'ють, і водку... самим настоящим манером. А про пиво, то хоч куда.
— Де ж се ви бачили таких панночок?
— Ого, ми видали... В городе, звєсно. Одпросишся, бувало, з товаришами погулять на цельную ночь і — гайда до барішень. Харащо!.. Дом, знаєте, двохетажной, швіцар і всьо такое. Не встигнеш увайти, как вони вже зустрічають, потому — городськой фасон і образованность. Тольки й слішиш: "Душка Сопелка, пожалуйте сюди". "Душка унтер, вгастітє пивом!" Ну, й вгастиш. Поють, танцюють і всьо такое. Вісьолиї баріщні, не деревенські.
Любина Павловна так і прикипіла на місці.
— М-да... випийте... Діду,— заметушилась вона,— йдіть до компанії. Сідайте отут із нами.
— Спасибі, панночко, дай Боже здоров'я, пошли вам Господи щастя.
— На здоров'ячко.
— Вдивляюсь я вам, мамзель, што ви любите возиться з тетими мужиками й розговор у вас всьо на мужичий манер.
— Так звикла.
— А я одучился, потому как, пробивши п'ять лет в городе, не чул тетого паскудства, хіба разве, как на побивку заявишся. Потом — учебная команда, образованіє і всьо такое. Одучилея, слава Богу. Та й не до лиця какось: усякая сволоч за мужика пощитає. А ми сібє ціну понімаємо. Думаю тето на вторительную, потому — разві здєсечки мінє місце? Разві я учебную команду проходил, штоб тут у вас з тетими вонючими габелками службу проходить? Разві вони можуть понімать устав і дісціпліну.
— Випийте ще, прошу.
— Тето можна. Ну, желаю вам, Мамзель... Ех, шкода, што ви не салдат: пожелав би вам проізводства прямо у пітьфебелі. Потому — виучка у вас єсть, хоч ви, скажемо, й не були в учебній команді. Тольки не харашо, што ви дісціпліни не вместе поддержать з своїми чортинятами.
— За віщо ж ви даєте їх?
— Да как же їх не ругать. Такиї, знаєте, стерви! так і смотрить кажний, штоб как-небудь хронт с...ть...
Раптом одчинилися двері й на порозі з'явилася енергійна постать Сопілчихи з палицею.
— Бач, де він вина розпиває... Йди додому! Там родичів наїхало, а він як крізь землю провалився. Зараз мені додому! Годі тобі пумпувати у цієї хвойди! Додому, кажу, йди!
Любина Павловна трохи не впала од несподіванки. Чорні очі її заблищали сльозами.
— Що ти говориш, навіжена! — обурився дід.
— Знаю що, не вчи!.. Бач, злигалися. Мало того, що трохи не щодня пропадав у будні тут, і на святки прийшов одвідати. Муштру школярам вигадали. Знаємо ми цю муштру!..
— Жена, замовкни! — підвівся, похитуючись, Сопілка.— А то під розстрєл.
— А цього не хочеш?
Сопілчиха підняла палицю й огріла чоловіка кілька разів по плечах.
— Геть мені додому зараз, падло чортове!
"Інструктор" кулею вискочив у сіни.
— А ця — свята та божа! Подивишся, ніби й путнє щось, а як фиглі-миглі виробляє. Стривай, це тобі так не минеться. Я тобі покажу причаровувати чужих чоловіків. Знаю, що гарний, що припав до серця... Та дзуськи! Знайди собі, а чужого не одбивай.
Любина Павловна впала на ліжко, ридаючи.
— И-и!.. Чорт плаче, що води не настане. Пху!..
— Слухай,— підступив до оскаженілої молодиці дід.— Йди звідси, поки не зайняв по потилиці. За віщо ото зобідила панночку?
— Нехай не...
— Що тут за заколот?
У хату ввійшли батюшка з дяком.
— Чого ти галасуєш тут, а?
Молодиця вискочила з кімнати.
— Любино Павловно, що з вами? Чого ви? — підійшов панотець до вчительки.
— Та тут таке скоїлося, панотченьку, що не приведи Господи!
— Що ж саме?
— Та прийшов отой падлюшний Сопілченко, покруч московський, а за ним прибігла його молодиця. Розверещалась, розрепетувалась, навіщо панночка в неї чоловіка одбила. Чи ви чули таку напасть? О Господи милосердний!.. Опаскудили нізащо...
— Ай-ай-ай!.. Ну, годі Любино Павловно,— заспокоював сердешну панотець,— годі, люба, хороша! Не варто се ваших сліз.
Він обережно взяв її за плечі й підвів з ліжка.
— Заспокойтесь, не звертайте уваги. Починаймо,— звернувся він до дяка.
— Сла-а-а-а-ва в вишніх Богу,— розітнувся по хаті натхнений спів,— і на землі мир, в чоловєцєх благововєніє.
Любина Павловна здригалася од ридання.
Дід побожно хрестився, хитаючи головою.