— До Кінешми підходимо! — сказав хтось на другому боці палуби.
Почулися важкі кроки. Це проходив мимо чоловік з буфету.
— Послухайте,— сказала йому Ольга Іванівна, сміючись і плачучи від щастя,— принесіть нам вина.
Художник, блідий від хвилювання, сів на лаву, подивився на Ольгу Іванівну очима, повними палкого кохання і вдячності, потім закрив очі і сказав, томно усміхаючись:
— Я втомився.
І притулився головою до борту.
V
Другого вересня день був теплий і тихий, але похмурий. Раннім ранком на Волзі снував легкий туман, а після дев'ятої години став накрапати дощ. І не було ніякої надії, що небо виясниться. За чаєм Рябовський говорив Ользі Іванівні, що живопис — найбільш невдячне і найбільш нудне мистецтво, що він не художник, що самі тільки дурні думають, ніби у нього є талант, і раптом ні з того ні з сього вхопив ніж і подряпав ним свій найкращий етюд. Після чаю він, похмурий, сидів біля вікна і дивився на Волгу. А Волга уже була без блиску, тьмяна, матова, холодна. Все, все нагадувало про наближення тоскної, похмурої осені. І здавалося, що розкішні зелені килими на берегах, алмазні відсвіти проміння, прозору синю далечінь і все елегантне й парадне природа зняла тепер з Волги і поклала у скрині до наступної весни, і ворони літали над Волгою і дражнили її: "Гола! Гола!" Рябовський слухав їхнє каркання і думав про те, що він уже видихнувся і втратив талант, що все на цьому світі умовне, відносне й безглузде і що не слід було б зв'язувати себе з цією жінкою... Одним Словом, він був не в настрої і хандрив.
Ольга Іванівна сиділа за перегородкою на ліжку і, перебираючи пальцями своє прекрасне лляне волосся, уявляла себе то в вітальні, то в спальні, то в кабінеті чоловіка; уява несла її в театр, до швачки і до знаменитих друзів. Що-то вони поробляють тепер? Чи згадують про неї? Сезон уже почався, і час би вже подумати про вечоринки. А Димов? Любий Димов! Як лагідно і по-дитячому жалібно він просить її у своїх листах швидше їхати додому! Щомісяця він посилав їй сімдесят п'ять карбованців, а коли вона написала йому, що заборгувала художникам сто карбованців, то він прислав їй і ці сто. Яка добра, великодушна людина! Подорож втомила Ольгу Іванівну, вона нудилася, і їй хотілося швидше піти від цих мужиків, від запаху річкової вогкості і скинути з себе це почуття фізичної нечистоти, яке не покидало її весь час, поки жила в селянських хатах і кочувала від села до села. Коли б Рябовський не дав слова честі художника, що він проживе з ними тут до 20 вересня, то можна було б виїхати хоч і сьогодні. І як би це було добре!
— Боже мій,— простогнав Рябовський,— коли ж нарешті буде сонце? Не можу ж я сонячний пейзаж малювати далі без сонця?
— А в тебе є етюд при хмарному небі,— сказала Ольга Іванівна, виходячи з-за перегородки.— Пам'ятаєш, на правому плані ліс, а на лівому — череда й гуси. Тепер ти міг би його скінчити".
— Е! — скривився художник.— Скінчити! Невже ви думаєте, що сам я такий дурний, що не знаю, що мені треба робити!
— Як ти до мене змінився! — зітхнула Ольга Іванівна*
— Ну, й прекрасно.
У Ольги Іванівни затремтіло обличчя, вона відійшла до печі й заплакала.
— Так, не вистачало тільки сліз. Перестаньте. У мене тисячі причин плакати, а проте я не плачу.
— Тисячі причин! — схлипнула Ольга Іванівна.— Найголовніша причина, що я вже стала тягарем для вас. Авжеж! — сказала вона і заридала.— Якщо казати правду, то ви соромитесь нашого кохання. Ви все стараєтесь, щоб художники не помітили, хоч приховати цього не можна, і їм все давно уже відомо.
— Ольго, я про одне прошу вас,— сказав художник, благаючи і приклавши руку до серця,— про одне: не мучте мене! Більше мені од вас нічого не треба!
— Але покляніться, що ви мене все ще кохаєте.
— Як це тяжко! — процідив крізь зуби художник і схопився з місця.— Кінчиться на тому, що я кинусь у Волгу або збожеволію! Залиште мене!
— Ну, вбийте, вбийте мене! — крикнула Ольга Іванівна.— Убийте!
Вона знову заридала і пішла за перегородку На солом'яній покрівлі хати зашелестів дощ. Рябовський вхопився за голову і пройшовся з кутка в куток, потім з рішучим виразом обличчя, неначе бажаючи щось комусь довести, надів кашкет, перекинув через плече рушницю і вийшов з хати.
Після того як він пішов, Ольга Іванівна довго лежала на ліжку й плакала. Спочатку вона думала про те, як добре було б отруїтись, щоб, повернувшись, Рябовський застав її мертвою, потім вона перенеслася в думці у вітальню, в кабінет чоловіка і уявила собі, як вона сидить нерухомо поруч з Димовим і втішається фізичним спокоєм і чистотою, як увечері сидить у театрі й слухає Мазіні. І туга за цивілізацією, міським шумом і відомими людьми стиснула її серце. До хати ввійшла баба і заходилася не поспішаючи розтоплювати в печі, щоб готувати обід. Запахло гаром, і повітря посиніло від диму. Приходили художники у високих брудних чоботях і з мокрими від дощу обличчями, роздивлялись етюди і потішали себе, кажучи, що Волга навіть і в негоду має свою принадність. А дешевий годинник на стінці: тік-тік-тік... Змерзлі мухи скупчились в передньому кутку коло образів і дзижчать, і чути, як під лавками у товстих папках шарудять таргани...
Рябовський повернувся додому, коли сонце вже заходило. Він кинув на стіл кашкет і, блідий, вимучений, у брудних чоботях, сів на лаву і заплющив очі.
— Я втомився...— сказав він і заворушив бровами, силкуючись підняти повіки.
Щоб приласкатися до нього й показати, що вона не сердиться, Ольга Іванівна підійшла до нього, мовчки поцілувала і провела гребінцем по його білявому волоссю, їй схотілося зачесати його.
— Що таке? — спитав він, здригнувшись, наче до нього приторкнулися чимось холодним, і розплющив очі.— Що таке? Дайте мені спокій, прошу вас.
Він відсторонив її руками і відійшов, і їй здалося, що обличчя його виражало огиду й досаду. В цей час баба обережно несла йому в обох руках тарілку з щами, і Ольга Іванівна бачила, як вона вмочила в щі свої великі пальці. І брудна баба з перетягнутим животом, і щі, які став жадібно їсти Рябовський, і хата, і все це життя, що його вона спочатку так любила за простоту і художнє безладдя, здалися їй тепер жахливими. Вона раптом відчула себе ображеною і сказала холодно: