Наталка. Ну так я його можу покликати, раз так… Він дома… (гукає.) Вітю! Іди, тебе до телефону! (У трубку тихо.) До побачення.
Володя. Я вам пізніше подзвоню. Можна? Можна?
Входить Вітька.
Вітька. Хто?
Наталка. Не знаю. Мабуть, якийсь твій приятель. (Виходить.)
Вітька (бере трубку). Алло.
Володя. Здоров, старий! Що ж це ти… Домовились, а ти… Так я план завалю. Більш як півгодини тебе чекаю. Давай швиденько!
Вітька. Слухай, старий! Знаєш що! Не крути мені гудзики! Тобі потрібна моя сеструха, то хай вона з тобою і їздить! Наживкою на гачку я ніколи не був і не буду! Привіт! (Різко кладе трубку.)
Затемнення.
З лівого боку сцени висвітлюється грибок і пісочник дитячого майданчика у дворі багатоповерхового будинку. Під грибком сидить Нінка, читає книжку. Виходить Вітька з портфелем.
Нінка. Куди це ти, Магеллане?
Вітька. Не закудикуй. У справах.
Нінка. Задачки з фізики розв’язав?
Вітька. Ніколи.
Нінка. Давай я поможу. Я вже розв’язала. Там дуже просто.
Вітька. Та! (Махає рукою.) Слухай, Нінко. Знаєш що — купи в мене пару книжок… От хоча б "Подорож на "Кон-Тікі" Тура Хейєрдала… Або "За бортом з власної волі" Аллена Бомбара… Ти таких зараз ніде не купиш.
Нінка. А нащо ти продаєш? Це ж твої улюблені. З географії.
Вітька. Треба.
Нінка. Ну нащо, ну? Це ж нерозумно.
Вітька. Ай!
Нінка. Ти що — купити щось хочеш?
Вітька. Борг віддати.
Нінка. Кому?!. Що — програв?! Ой, Вітько, ти граєш на гроші?! Дурний!
Вітька. Ти — розумна!
Нінка. У мене шістдесят копійок. Я можу дати.
Вітька. Мені подачок не треба. Я не жебрак. Так не купиш?
Нінка. Але ж у мене тільки шістдесят копійок. Мама на кіно дала і на морозиво.
Вітька. Бери "За бортом з власної волі". Я її в тебе, може, потім відкуплю.
Нінка. Добре. Гаразд.
Вітька (з несподіваною щирістю). Ех, Нінко, якби ти була хлопцем, я, може, розказав би тобі…
Нінка. Що? Що? З тобою щось трапилося? Ти такий якийсь…
Вітька (враз схаменувшись). Ні… нічого.
Нінка. Ні, ні, ти щось хотів сказати! Що?
Вітька. Хотів сказати, щоб ти язиком не ляпала… про книжки… і взагалі…
Затемнення.
З лівого боку сцени висвітлюється тахта в квартирі Шнобеля. На тахті лежить Батя.
Батя (наспівує). "Цілий день в заводі роблю я, да-да. Потім іду слухать солов’я, да-да. По небу там ходять хмари, а в кущах сміються пари. "Поможи їм, боже, — кажу я, — да-да".
Дзвоник у передпокої. Батя схоплюється, виходить. Повертається разом з Вітькою.
Батя. Прошу! Привіт мореходам. Заходь-заходь, Магеллане. Сідай. Як життя молодецьке?
Вітька. Я приніс три карбованці. Більше поки що не дістав. Я буду частинами тобі віддавати, добре?
Батя. Що? Ех, ти! Забери свій трояк. Сховай. Що я, кусочник? Нащо мене ображаєш? Я ж тобі нічого не кажу… Де взяв?
Вітька. Яка різниця… Ну… книжки продав. Свої власні.
Батя. Та-ак… Ну, а далі?
Вітька. Дістану. Зароблю. На вокзал піду — вагони розвантажувати.
Батя. Ех ти, дурничок! Багато ти розвантажиш! Та тебе й не візьмуть. Таких малявок, як ти, закон не дозволяє експлуатувати. Заробити він хоче! Козлик!.. Від роботи коні дохнуть.
Вітька. У зоопарк піду. У фонтані збирати. Люди туди монети кидають. На щастя. Ми з хлопцями якось карбованець сімдесят три копійки назбирали. Чесно!
Батя. Може, ще під базаром сядеш та руку простягнеш: "Подайте, Христа ради!" Ех ти!.. Ні, Вітьок, це все для козлів, у яких в котелку пшоняна каша. А люди займаються іншими справами.
Вітька. Якими?
Батя. Різними. Залежно від здібностей.
Вітька. А ти… ти взагалі хто? Де працюєш?
Батя. Працюю?.. Ха-ха! Номенклатурний працівник. По фінансовій частині.
Вітька. Нє-а, серйозно.
Батя. Якщо серйозно, то я, як кажуть класики історичного матеріалізму, експропріатор.
Вітька. Хто?
Батя. А-а… "Тили-тили, трали-вали, это вьі не проходили, это вам не задавали"… (Після паузи.) Я, так би мовити, людина вільної професії… Лицар її Величності Королеви Удачі… Молочний брат Остапа Бендера… Ворог ситих, товстих і багатих, оборонець слабких, бідних і нещасних… Таких, як ти. Зрозумів?.. Та що ти дивишся на мене, як…
Вітька. Та нє-а… чому… просто…
Батя. Дурненький! Це тільки в газетах пишуть, що злодії — гади, покидьки і те-де. Дурниці! То такі хлопці, що горло за тебе перегризуть. Це — люди! Розумієш — особистості.
Вітька. Ну… ну я піду…
Батя. Та посидь трохи. Знаєш, я тобі скажу чесно — ти мені подобаєшся. Я от дивлюсь на тебе — ніби себе пацаном бачу. Я отаким точно був. Ти мені наче браточок менший. Розумієш?.. У мене ж, Вітьок, нікого нема. З родичів. Нікого. Думаєш, солодко отак все по тюрмах та по таборах… Якось душею до тебе потягнувся одразу… Ти й зовні на мене схожий чимось…
Вітька. Еге! Схожий! Ти он який здоровий, а я…
Батя. Та я точнісінько таким був. Точно. Мене ще Комариком називали… Слухай, Магеллане, а ми з тобою зараз чифір пити будем. Пив коли-небудь?
Вітька. Нє-а. А що це?
Батя. Смакота! Я зараз приготую. І поговоримо "за жизнь". А то ти зовсім зелененький у мене. Нічого в мене, браток, не знаєш. Що таке справжнє життя. І справжні люди. А я хочу, щоб ти знав. Я хочу, щоб ти знав. Я хочу людину з тебе зробити!..
Затемнення.
З лівого боку сцени висвітлюється телефонна будка. В ній Володя набирає номер. 3 правого боку сцени висвітлюється етажерка, столик з телефоном, дзеркало в квартирі Руденків. Деренчить на столику телефон. До телефону підходить Наталка, знімає трубку.
Наталка. Алло.
Володя. Це знову я… Наталочко, ви у поштову скриньку не зазирали?
Наталка. Ні. А що?
Володя. Зазирніть. Зараз. Будь ласка. А то хлопчаки, знаєте… Тільки не кладіть трубку, добре? Будь ласка.
Наталка. Гм… Ну, гаразд… Почекайте. (Кладе трубку поряд з телефоном. Виходить.)
Володя (про себе, як молитву). Тільки б не розгнівалась… Тільки б не розгнівалась!.. Тільки б не…
Входить Наталки з невеличким букетиком квітів.
Наталка (бере трубку). Що це значить? Звідки це?
Володя. ви тільки не гнівайтесь. Я тільки що був за містом. У лісі. Одвозив одного клієнта у будинок відпочинку. Ну і… Ви тільки пробачте, що такий скромний, машину ж не кинеш… Там усього дві фіалки, а то синенькі такі, я навіть не знаю, як вони називаються… Сон уже одцвів, а конвалій іще нема — тільки стрілки проклюнулись. Але конвалії скоро будуть. І черемха… Ви не гніваєтесь?