Вітька. З пушки?
Батя. Ну, з… пістолета. Справжнього.
Вітька. Нє-а.
Шнобель. Та він в руках ніколи не держав. Бу-га-га!
Батя. Хочеш? (Опускає руку під тахту, дістає загорнутий у поліетиленовий мішечок пістолет, розгортає, дає Вітьці.) На! Пограйся!
Вітька (бере, з захопленням). Ух ти! Бойовий!
Батя. Аякже, Макарова.
Вітька. Де взяв?
Батя. Де взяв — там уже нема.
Вітька (підносить пістолет до ока, цілиться). Ках-ках!.. Ань-ань!
Батя. Обережно! Заряджений!.. Дай!.. (Бере пістолет, показує.) Оце, Вітьок, обойма… Вставляється… Досилається патрон… Готово… Хочеш стрельнути?
Вітька. Зараз? Отут?.. А можна?..
Батя. Нам з тобою все можна! Зроби магнітофон на повну, щоб сусідів не лякати. І отуди, в стінку… Нічого їй не буде, капітальна. Давай!
Вітька, витягнувши вперед руку і одвернувшись, стріляє
Вітька (після паузи). Ух ти!.. Смикає як!.. Сила!
Батя. Якось поїдемо в ліс, я навчу тебе стріляти. А поки що на сьогодні досить. (Забирає у Вітьки пістолет, акуратно загортає в поліетиленовий мішечок, кладе назад під тахту.)
Шнобель. Стінку мені всю розкурочив… принц… Роби тепер ремонт…
Батя. Нічого, Вітьок, не тушуйся!.. Як треба — зробимо. Ми не дешеві, правда?.. Твоя мати сьогодні в рейсі?
Вітька. Ага.
Батя. Добре. До приїзду, може, сюрприз їй приготуємо. У неї пальта, здається, нема, ти казав?
Вітька. А що?
Батя. Нічого. Треба, щоб було гарне пальто. Маму, Вітьок, треба шанувати, поки жива. Другої мами не буде… Зробимо їй пальто.
Вітька. Як?..
Батя. От підеш сьогодні — побачиш.
Вітька. Куди?
Батя. Діло буде.
Вітька. Яке?
Батя. Сказав — побачиш…
Вітька. Що?! Та я… я… У мене уроків на завтра… багато.
Шнобель. Бу-га-га! Відмінник який!
Вітька. Та нє-а… просто… я… Я просто не зможу сьогодні, мабуть…
Шнобель. Що — злякався. Маг? Бу-га-га!..
Вітька. Та нє-а… Просто… чого сьогодні?.. Чого обов’язково сьогодні?
Батя. Там сигналізація якраз зіпсувалась… Треба, поки не полагодили. Не тушуйся, Вітьок… Я розумію, перший раз якось… незвично… Але тобі нічого не доведеться. Просто постоїш, подивишся… Не тушуйся, браточок, все буде о’кей!..
Затемнення.
З лівого боку сцени висвітлюється телефонна будка, в якій Володя набирає номер.
З правого боку сцени висвітлюється столик з телефоном, етажерка, дзеркало в квартирі Руденків. На столику деренчить телефон. Підходить Наталка.
Наталка. Алло.
Володя. Добрий вечір. Це я.
Наталка. Добрий вечір.
Володя. Знаєте, а мені тільки що дірку пробили в талоні. Першу в житті.
Наталка. За що?
Володя. А я став біля таксофона, щоб подзвонити, і не помітив, що там знак: "Зупинка заборонена".
Наталка. От бачите. Уже постраждали через мене, може, краще не дзвоніть…
Володя. Та хай навіть права одберуть, я все одно дзвонитиму!
Наталка. Можна подумати!
Володя. Я просто вже не можу вам не дзвонити, розумієте… Якщо я не буду вам дзвонити, я… я в аварію попаду. Якщо я не почую вашого голосу, я… я не знаю що… Мені це зараз просто потрібно… я без цього уже…
Наталка. Слухайте, ви й справді, дивіться, їздіть там обережніше, а то…
Володя. Ну ви — як моя мама… Вона завжди мене попереджає… Не хвилюйтесь. Я їжджу, як бог!
Наталка. Не хваліться.
Володя. Слухаюсь. Більше не буду… А як ваш Магеллан?
Наталка. Ой, не кажіть!.. Пішов до якихось дружків магнітофон слухать. Вже он пізно як — досі нема. А я навіть не знаю, де його шукати. Зовсім од рук одбився.
Володя. Нічого! Я думаю в неділю взяти його все-таки з собою на лінію. Думаю, вмовлю. Хочу з ним поговорити. Я сам був колись важкий.
Наталка. Це видно.
Володя. Зараз я якраз легкий. А от ви… Наталко, ви любите Блока?
Наталка. Люблю.
Володя. І я. Дуже. Знаєте, у мене зараз весь час крутяться в голові рядки з блоківської "Незнайомки":
И каждый вечер, в час назначенный
(Иль это только снится мне?)
Девичин стан, шелками схваченньїй.
В туманном движется окне.
И, страшной близостью закованньїй,
Смотрю за темную вуаль
И вижу берег очарованный
И очарованную даль…
І знаєте, Наталочко, можете сміятися, але при цьому я уявляю собі… вас…
Наталка. Справді смішно.
Володя. Зовсім ні. Ви — таки для мене Незнайомка… Я балакаю з вами, я… я… І не можу з вами зустрітися.
Наталка. А хто вам винен…
Володя. Що?!
Наталка. Те, що чули!
Володя. Наталко, а що — можна побачитися з вами?!
Наталка. Вам потрібен офіційний дозвіл? Може, в письмовій формі?
Володя. Наталочко! Коли?! Кажіть швидше!
Наталка. Ви хочете, щоб я ще призначила вам побачення? Це вже занадто!
Володя (хвилюючись). Ні!.. Але!.. Добре!.. Сьогодні я вночі чергую. Заїзд у мене о шостій ранку. Поки я помию машину… Ну, скажімо, о сьомій, о пів на восьму я вже вільний. Ви коли встаєте?
Наталка. Та ви що! Після чергування вам треба спати.
Володя. Яке там спати! Хіба я зможу спати!
Наталка. Ну, не вигадуйте!.. Це — раз. По-друге, підете спати. А… Після школи мені треба приготувати обід, нагодувати мого Магеллана, — мама у поїздці,— ну, а увечері, так годині о сьомій…
Володя. Наталочко, я з шести… ні, з п’яти стоятиму під вашим будинком…
Наталка. Не кажіть дурниць. А то я передумаю.
Володя. Ні-ні… Як ви скажете, так і…
Наталка. Ну, о сьомій годині.
Володя. Де?
Наталка. Ну, біля нашого будинку є такий кіоск "Морозиво". Ой, ні-ні!.. Краще біля кінотеатру "Космос". Може, в кіно підемо… А то біля будинку хлопчачня побачить… То такі язикаті, що…
Володя. Гаразд. Значить, о сьомій біля "Космосу"… Наталочко! Наталочко!.. Я… я… я зараз найщасливіша людина в світі. Чуєте! Я сьогодні цілу ніч співатиму за кермом… Якщо ви прокинетесь вночі і почуєте на вулиці пісню — знайте, це я їду повз ваш будинок і співаю…
Наталка. Гуморист! Ну, добре. Досить. До побачення! (Кладе трубку і стоїть кілька секунд, не віднімаючи від трубки руки, усміхається.)
Володя. До побачення!.. До по-ба-чен-ня!.. До… побачення!.. (Цілує трубку, притискає її до серця, сміється щасливим сміхом.)
Затемнення.
З лівого боку сцени, у темряві, чути приглушені голоси Баті і Шнобеля.
Голос Баті. Давай, клади в чемодани…
Голос Шнобеля. Ходім уже, ходім!..
Голос Баті. Спокійно!.. Цього барахла не треба!.. Транзистори, фотоапарати..
З правого боку сцени чути шум автомашини, що наближається. І пісню: "Мама, мама, это я дежурю… Я дежурный по апрелю…"