Витязь Янош

Страница 2 из 3

Шандор Петефи

Уся турецька рать, зазнавши тої втрати,
Урозтіч подалась, чимдуж давай тікати, –
І , мабуть, ще й тепер тікали б яничари,
Коли б не спромоглись догнати їх гусари!..

[ Янчі врятовує дочку короля.]

XІІІ
...Відважні рицарі, що вже втолили спрагу,
Примовкли при столах і втілились в увагу.
Король ковтнув вина, і Янчі Кукурудза
Почув такі слова вельможного француза:

"Коханої дочки шляхетний рятівниче,
Спитать твоє ім'я наказує нам звичай!"
" Я родом з мужиків і вівці пас у лузі,
Звусь — Янчі, й це ім'я не сором Кукурудзі".

Так Янчі відповів на королівську мову.
Замислився король, а там промовив знову:
"Тепер нове ім'я від мене ти дістанеш,
І зватимешся ти віднині — витязь Янош.

Тож слухай, витязю. Як личить твому стану,
В бою ти врятував дочку мою кохану,
Ти візьмеш з нею шлюб і матимеш дружину,
А королівський трон я задля вас покину"...

[Янчі, вражений виявленою йому честю, дякує королю, але відмовляється одружитися й починає розповідь про своє життя.]

ІV
"То з чого ж розпочать? А розпочну з початку –
І прізвища мого відкрию вам загадку.
Малим дитям мене знайшли у кукурудзі,
Тож Кукурудзою я звуся по заслузі.

Ґаздиня, що своїх дітей не дожидала
(Вона мені сама не раз розповідала),
Йшла присмерком колись додому через поле
Й побачила дитя в кукурудзинні голе.

Я так репетував, що тая добра жінка
Заплакала: "Невже загине ця дитинка?
Цить, хлопчику; не плач, тебе я тут не кину,
Нема в мене своїх, то матиму дитину".

Отож вона пішла до свого чоловіка,
А той на вдачу був людина просто дика, –
Коли мене старий побачив з нею в хаті,
Прокльони над столом запурхали строкаті.

Ґаздиня молода старого ґазду просить:
"Ну, батьку, не гнівись, погнівався — і доситъ!
Лишила б там його, на що було б це схоже?
Як уповала б я на милосердя Боже?

Не буде зайвим він, як виросте, в домівці,
У нас хазяйство є, свої воли і вівці,
Коли оце маля на ноги підведеться,
Наймати чабана вже вам не доведеться".

Чи так вона, чи сяк вламала чоловіка,
Та радість то була для мене невелика;
Коли я вже почав у лузі пасти вівці,
Мене ні разу він не гладив по голівці.

У будень — батоги, і добра лайка — в свято,
Як на мале хлоп'я, то й справді забагато.
От тільки й радості було — одне дівчисько
Жило в отім селі від мене дуже близько.

У дівчинки давно уже померла мати,
А батько тільки встиг нову дружину взяти,
Як сам, не знати й як, попав до смерті в сіті
І дівчинку лишив із мачухою в світі.

Та дівчинка була трояндою моєю,
В моїм гіркім житті я тішивсь тільки нею.
Як я любив її! Сусіди і сусідки,
Всі називали нас лише "сільські сирітки".

Іще хлоп'ям я міг для любої подружки
Всі ласощі забуть — і сирники, й ватрушки.
Ще ж більше я любив, як кожної неділі
Ми з нею бавились між дітьми на дозвіллі.

Підпарубком я став — нестримне і шалене
У грудях як вогонь спахнуло серце в мене.
оли я цілував її між трав і квітів,
Світ завалитись міг, а я б і не помітив.

Натерпілось дівча від мачухи лихої,
Хоч би тій відьмі Бог дав смерті нелегкої!
Я боронив її, були б ще гірші сльози:
Спиняли мачуху лише мої погрози.

В собачому житті не мав я відпочинку.
Поклали ми в труну лихого ґазди жінку,
Ту, що знайшла мене і долею хлоп'яти
Весь бідкалася вік, неначе рідна мати...

Господь пошкодував нам радості земної,
Маленької хоча б, гіркої і сумної, –
Я вівці розгубив, не мало — з півотари,
І ґазда мій прогнав мене дрючком з кошари.

Як гірко, сирота, прощавсь я з сиротою
Й світ за очі подавсь блукати самотою,
Тулявся по шляхах без хліба і без хати,
Аж поки не пішов, нарешті, у солдати.

Коханій не казав я в мить гірку розстання,
Щоб в серці берегла незраджене кохання,
Та й Ілушка моя спокійну мала душу,
Бо вірила, що й я кохання не порушу.

Отож забудь мене, красуне-королівно,
Я Ілушку свою кохатиму всерівно,
Й не буде у житті для мене важче втрати,
Хай навіть смерть сама мене не схоче брати"...

[Король дякує Яношу, дарує йому торбу з золотом, і той вирушає в морську подорож, прагнучи дістатися додому. ]

XVІІ
...Бурунилась глибінь, кипіло море яре,
ідкинуло його на хвилях аж під хмари,
Та Янош не злякавсь і не позбувся тями –
За хмару ухопивсь могутніми руками...

[Янчі рятується: хмара виносить його на суходіл.]

Спочатку восхвалив він благодать Господню
За те, що не пірнув навік в морську безодню.
Не згадував про скарб ні разу він в ті хвилі,
Ще добре, що душа залишилася в тілі.

А потім роздививсь по кам'яній пустелі –
Лиш гриф один в гнізді сидів на гострій скелі,
Він саме годував голодні пташенята, –
І Янош зрозумів, що й з чого починати!

Він сторожко підповз, щоб не злякать пташину,
І грифу, як в сідло, враз вихопивсь на спину,
Остроги в боки втис, примусив до покори –
І птах його поніс через долини й гори...

Перелетіли так вони країв немало,
І от одного дня — тут саме засвітало –
Наш витязь, що тримав за шию дужу птицю,
Побачив на землі свого села дзвіницю.

Скінчились темні дні і безпроглядні ночі!
Від радості сльоза спливла йому на очі.
А гриф уже стомивсь, бо й далина, й вітрище, –
І до землі спускавсь все нижче, нижче й нижче.

Заледве дихав птах, опали дужі крила,
На пагорбі він сів, бо вичерпалась сила.
Тут Янош з нього зліз, забувши власну втому,
Й замислившись, подавсь в своє село — додому.

"Кохана, — думав він, — тобі признатись мушу,
Що не скарби несу, а тільки вірну душу.
Я знаю, що й цього для тебе буде досить,
Не золота твоє, а щастя серце просить"...

[У рідному селі він дізнається про смерть коханої.]

XVІІІ
Чолом на край стола схилився Янош-витязь
І тяжко заридав, аж страх було дивитись,
І щось він говорив, і скаржився на долю,
І голос уривавсь йому з гіркого болю...