— Добіжу! — відповіла дівчина тремтячим від образи голосом. — Добіжу! Вас не проситиму...
Викинула пакунки, сама стрибнула просто в замет. Навіть не глянула на водія, перебігла дорогу і поринула в снігову куряву.
Данько включив швидкість, машина скреготнула, рушила і пішла в ніч. Густі сутінки сунули з степу, обставляли шлях високими темними колонами. Сніг падав густий, липкий, мов вата. У кабіні чомусь стало просторо і холодно. Потягло смутком. Данько запалив сигарету. Вогняна цяточка затанцювала на блискучому склі, заметалася з боку в бік, ніби сказала: я і ти, більше нікого. А поряд ніч, зима, віхола і сутінки. Та ще ота, що прямує заметами до своєї Тарасівки. Йти їй важко, вітер в обличчя колючий, шарпливий, навіжений... І вже то не цяточка, а веснянкувате обличчя, голубі очі і лагідний тоненький голосок. Дивиться на нього і сміється, підморгує, ніби знущається.
— Лялька! — каже зневажливо Данько і гасить сигарету. Він зиркає на те місце, де сиділа дівчина, і раптом з усіх сил налягає на гальма. Машину кидає вбік, заносить, але він вирівняв її і зупинив.
— Бісова лялька! — скрикнув Данько.— Чортове зілля! Ну, чи ти бачив таке?
Він нахиляється і бере в руки новенькі туфлі на високому каблуку. Він крутить їх перед собою і кричить так, наче його може хтось почути у цьому засніженому степу:
— Отаке нікчем'я, отаку зайвину купити і залишити! Де ти взялася на мою голову? Дідько б тебе вхопив, а разом з тобою і того мудрого Грозу! Не бачите хіба, що людина запізнюється? А бодай вам усім пуття не було!
Одвівши душу, Данько запалює сигарету, затягується раз, вдруге, потім повільно розвертає машину. Стрілка годинника мерехтить фосфорними очима, пече і ріже.
Шарпає кермо, жене машину так, що скати вже не скриплять, а гудуть Добре, що хоч на стрілку глянув, а то що б робив з тими нікчемними туфлями? Він навіть дивитися на них не міг, кинув на сидіння, навалився кирзовим чоботом на акселератор.
Швидко добрався до Тарасівки, зупинився біля крайньої хати. Куди йти? Адже він навіть не знає, як звати ту дівчину... І чи дійшла вже вона? Може, ще хто підвіз? Виліз з кабіни, побачив якусь жінку, що саме перебігала вулицю, зупинив. Пояснював, чого йому треба, лаявся і проклинав усіх на світі модниць...
— Розумієте, підвозив одну вашу, таку конопатеньку, голубооку, по туфлі їздила в місто... А вона взяла і забула, наче мені на зло.
— Чекайте, чекайте, — сказала жінка, — це, мабуть, Орися. Казала, що поїде в місто. Спитайте у неї, онде вона живе. Її хата під яворами. Бачите? Орися Шовкопряд. Низенька така?
— Та низенька! — махнув нетерпляче рукою. — Низенька, дідько б її вхопив! З половини дороги вернувся. Бачили таке? Не мала баба клопоту...
Данько під'їхав до хати під яворами, увійшов у двір, постукав. Вийшла літня жінка, побачила в руках водія туфлі, аж руками сплеснула:
— Доню,— крикнула вона в хату, — доню, твої туфлі приїхали!
Вона взяла хлопця за руку, увела в хату. Тут було світло, прибрано, людно. За столом сиділи гості, а Орися, та сама конопатенька дівчина, яку він підвозив, стояла посеред хати і широко розплющеними голубими очима дивилася на водія.
— Це ви? — винувато посміхнулася вона.
— Візьміть свої туфлі! — сердито сказав Данько і кинув їх під ноги дівчині. — Можна й без цього, і так віддячили за те, що підвіз...
Він уже хотів іти, уже насунув шапку, ступив до порога, та раптом чомусь затримався, оглянувся і прикипів на місці. Дівчина мовчки дивилася на нього розгубленими очима. Вона була вже без теплої хустки, в білому платті, на якому горіла Золота Зірочка трудової слави. Данько аж заморгав волохатими від паморозі очима. Невже він помилився хатою? Але він не помилився. Він стояв і дивився на свою випадкову пасажирку. Мовчав і відчував, як його щоки, шия, вуха і ніс наливаються нестерпним жаром.
— Гаразд,— сказала нарешті Орися, — спасибі не буду казати, краще покажу на годинника. Бачите?
І вона піднесла до Данькових очей свого маленького годинника.
— Без десяти хвилин свято, — сказала вона і посміхнулася.— Нікуди ви вже не поїдете, будете разом з нами зустрічати Новий рік. Завертайте свою машину у двір і... Ось я витягну казан з окропом, бо руки у вас... Мамо, шукайте мило!
І вже потім, коли пролунали удари московського годинника, який показує час історії, коли на столі стояли осушені келихи, а в повітрі ще лунали найпалкіші поздоровлення, — в кутку заграла радіола і гості пішли танцювати. Мигтіли туфлі і ботинки, а поряд з ними блискали новенькі високі каблучки і гупали великі кирзові чоботи.
За вікном падали чисті білі сніжинки, схожі на маленькі казкові діадеми.