Віслючок

Страница 2 из 4

Василий Быков

І вони вибрали його вдало, саме тоді, коли демократи того не чекали, ще й скориставшися способом, якого вони не передбачили.

Коли демократія зовсім сп'яніла від почуття грандіозної перемоги над багатолітньою тиранією, вони на авансцену політики випустили Бульдозера — нікому раніше не відомого

провінційного політика, за яким у тіні стояли інші, відомі й дуже розумні. Задум їхній полягав утому, щоб саме Бульдозером розчистити шлях до влади й захопити її собі. Але Бульдозер виявився хитрішим за своїх опікунів і, з нечуваним цинізмом захопивши владу, не захотів ні з ким нею ділитися, підгріб її всю під себе. Спершу він розігнав парламент, потім по одному пересаджав до в'язниці недавніх соратників; відомого кримінального авторитета призначив керувати власною безпекою. Цим він збентежив лідерів політичних партій, які спершу немов язики проковтнули, не знаючи, як поставитися до цього. А коли схаменулися, стало вже пізно: їхні партії було оголошено підривними й розпущено. За три місяці Цинічної диктатури від недавньої демократії не лишилось і сліду. Парламентська опозиція опинилася на кам'яному острові в морі, метушливих студентів з університету переселили за колючий дріт на міському стадіоні, університетські приміщення перетворили на поліційні казарми. Професори поодинці повтікали за гори — на еміграцію, а ті, котрі лишилися, щільніше позачиняли віконниці й не потикались на вулицю. Народ зачаївся, притих, замовк зневірено, і схоже було — він знову засинає, щоб не прокидатися ціле століття.

Чоловік не мав явного наміру когось будити, а тим більше — народ, він розумів: це було йому не під силу. Але його невсипуща душа прагнула протесту супроти історичної несправедливості, яку він вбачав у цьому брутальному перетворенні Зеленої демократії на Цинічну диктатуру. Жаги протесту він не міг придушити в собі, вона зробилася сильнішою за нього і вимагала вчинку. Особливо після того, як за гори долетіли чутки, ніби декотрі з його друзів перебігли на службу диктатурі; інші на еміграції повинилися й почали просити дозволу повернутись. Він же вернувся тайкома, без дозволу.

На світанку почав неспокійно тупотіти, а потім переривчасто заревів віслючок. Це стривожило чоловіка, він усе ж таки хотів тут залишитися непоміченим. Але й піти звідси поки що не випадало: було ще зарано, самотній перехожий на вулиці неодмінно привернув би до себе увагу. Чоловік підійшов від кущів до гарби з прив'язаним до неї віслючком, ласкаво поплескав його по шиї. Віслючок довірливо потягнувся до нього, потерся об нього стегном. Бідолашний віслючок, він так само страждав від самотності, чекаючи від людини ласки й порозуміння. Але чоловік нічого не міг йому дати і не знав, як допомогти. Може, варто було б його відв'язати від гарби та й відпустити — нехай пасеться сам. Особливо, якщо господар зник надовго. А може, назовсім? Люди тепер зникали у будь-який час і де завгодно — вночі зі свого ліжка, з роботи, в облавах, на вулицях і в пивницях. На них налітали "горили", заклацувались наручники, і людина щезала. Ні суду, ні адвоката...

Стоячи біля віслючка, чоловік усе ж позирав у бік завулка, що від подвір'я збігав униз, до ширшої вулиці — чи не з'явиться там хто-небудь. Йому були потрібні люди на вулиці, серед яких непомітно міг би замішатися й він. Уже досить-таки розвиднілося, та в завулку було порожньо й тихо. Повня ще не зійшла з неба, проте її світло стало не таким яскравим, як уночі, і срібна її монета поволі закочувалася за хребет недалекої гори. Чоловік чекав, що, може, зараз з'явиться цей невдаха-водовоз та й дасть нарешті раду нещасній тварині. Але час минав, а господар усе не повертався.

Ще за якихось півгодини зробилося зовсім видно. Звіддалік і зблизька почало подавати свої звуки місто: гуркіт автомобілів у напрямку центру, жіночі голоси поблизу; у ранковому повітрі над передмістям стрімко профуркотіла зграйка голубів. Від недалекого монастиря під горою долинули знайомі з дитинства приглушені дзвони — до ранкової служби. Всі ці звуки немов пробудили чоловіка від його нічних клопотів — здається, його час надходив. На прощання з віслючком він коротко лоскотнув його довірливу шию і обережно закинув на плече невеликого лантушка, до якого відразу ж потягнувся своєю мордою віслючок. Нюхнув і невдоволено форкнув — не сподобалося. Запах бензину не подобався й чоловікові, але зараз було не до запахів. Літровий бутель із бензином був тепер його найбільшою коштовністю, дорожчою навіть за життя.

У цьому окраїнному завулкові не було навіть тротуарів — лише запилюжений кривуватий проміжок попід старими кам'яними стінами будинків. Чоловік ішов рівно посередині, як тут ходили всі. На перехресті з ширшою вуличкою йому трапився кудлатий вуличний песик, який мовчки збочив з людського шляху і з запізнілим здивуванням знизу догори подивився на зустрічного чоловіка. На тій ширшій, але так само непривабливій вулиці чоловік потрохи почав зустрічати перехожих — висока худа жінка несла на плечі кошика з городиною — на ринок. Жінка коротко зиркнула на нього, незнаного тут чоловіка з зарослим обличчям і довгим волоссям, у сильно розношеному светрі з чужого плеча. Його добряче стоптані черевики були вкриті шаром пилу з численних доріг. Але такі перехожі тепер траплялися на кожній вулиці й не привертали до себе особливої уваги. Він завбачливо поступився дорогою гарбі, яку тягли за собою два мокрі від поту мули. Чоловіка зі скрипучим двоколісним візком, завантаженим кукурудзяними качанами, пропускати не став і якийсь час ішов з ним поруч. Чолов'яга-негр міцно впирався у землю босими ногами і вперто штовхав перед собою свій важкий набуток. Все — на ринок. У цей ранковий час люди поспішали спродати якнайдорожче свій убогий товар, вирощений на бідняцьких присадибних клаптиках, відірвавши його від сім'ї, від власних дітей. Кожному найперше були потрібні гроші — на життя, на хліб і податки. Бездонна скарбниця диктатури весь час вимагала — для війська, величезної зграї поліції, безлічі диктаторських спецслужб. У країні немов на дріжджях зростали ціни на хліб, а заразом і розміри податків та інших сплат, і кінця їхньому зростанню не було видно. Ті, що поспішали на ринок із порожніми торбами та кошиками, щоранку жахалися від нових, вищих за учорашні, цін. Жіночі обличчя постійно несли на собі скрушний вираз непроминального клопоту — як за менші гроші купити більше, щоб нагодувати чоловіків і дітей. Це була нерозв'язна задача, не по зубах жодному математикові, та й ніякій найдосконалішій комп'ютерній науці. Бідолашний, нещасний народ, який потрапив у таку смердючу яму, з якої не видно було жодного виходу.