Дехто, напевно, киває головою, докоряючи:
— Ач, щукин син! Не бійся, не вдарився зразу по робітничих кварталах побачити, як живе та як працює західноєвропейське робітництво, а побіг по танцльокалях та кабаре різних на голеньку буржуазію дивитись?
Дорогі товариші! Та зрозумійте ж нас, закордонних подорожників: дуже ж нам хочеться побачити останні хвилини, агонію, останні корчі класового ворога.
Ану ж цей ворог розкладеться й згине?
І дуже шкода буде, що мав змогу бачити його передсмертні зойки і не побачив!
Через те в першу чергу туди й ідеш.
Щоб на власні очі побачити, як гине буржуазія:
"В чарррльстоні і шампанському!"
Що ж до пролетаріату, то ще буде час спостерігати його життя і його працю, бо пролетаріат увесь у майбутньому.
Резен?
Тото ж бо й є!
За кордоном дуже багато буржуазії. Через те за кордоном по містах силасилеина різних яьокалів, де та буржуазія розкладається.
В Берліні, наприклад, на кожному кроці, мало не на кожній вулиці, ви побачите або танцкафе, або танцльокаль, або танцресторацію, де під звуки "джазбанди" і день, і ніч витанцьовує буржуазія, посплітавшись між собою і худими, й череватими своїми тілесами.
На кожній вулиці ви так само побачите ще й кабаре, де у невеличкій залі, на невеличких підмостках показують вам голих жінок під різними підливами.
Льокалів, де б показували голих чоловіків, не бачив.
Хоч, гадаю, що вони також повинні бути. Чого ж, справді, позбавляти себе "удовольствія" побачити якогонебудь Аполлона Бельведерського, пудів так на дев'ять вагою, з розкішною шевелюрою на грудях, на пузі й на литкахі
В Берліні є улиця, що зветься Jagerstrasse[29].
Так от, коли ви годині так о 910й увечері йдете вулицею, то до вас з обох боків підбігають такі прилизані "молоді чоловєки", тикають вам у руки листівки й настирливо запрошують зайти іменно до когось із них, бо в них щонайкращі "фрау".
На листівочках тих намальована обов'язково гола жінка у відповідній позі.
Ну, от вас уговорили. Йдете. Невеличка зала, заставлена столиками. "Джазбанда".
Невеличкий поміст для "номерів". Небагато народу.
Кабаретні номери чергуються з музичними.
Кабаретні номери — гола жінка усіма сторонами.
Гола жінка — одна.
Дві голих жінки.
Багато одразу голих жінок.
Не зовсім, звичайно, вони голі, є всетаки місця чимось таким спеціальним позатулювані, але 90 % безперечно голого.
В залі попід стінами на канапах сидять не голі жінки.
Голі жінки на кону або танцюють, або фізкультурять, або співають, або просто собі випинаються, тобто показують вам свою пластику.
Не голі жінки, що ото попід стінами сидять, в антрактах, коли на сцені нема голих і коли грає музика, поміж столиками танцюють якихось танків.
Я не знаю, як ті танки звуться: чи то фокстрот, чи то чарльстон, чи то ще якась спеціальна лиха година, а тільки ж полягають усі вони в тому, як казала одна старенька бабуся:
— Сорок років я вже замужем, а й досі не знала, що це фокстрот!
Крім вищезазначеного, в залі повно "роздериротозівотної" скуки.
Ох, яка ж скука! Як чорний туман!
Отим голим "венерам" так хочеться, видно, випинатися на кону, як мені сидіти на дієті.
З шостої години вечора й до третьої ранку ж безнастанно випинайся!
З такою самою охотою на поденщині дівчата буряки полють!
І ото вийдуть вони різні голі фокуси-покуси виробляти, а на обличчях у них так такий "задор", ніби кожна з них годину тому найулюбленішу дитину поховала!
Ноги в них самі звикли вище носа підійматися, тіло само вже, де ото треба, під музику вихиляється, а обличчя їхні й думки їхні десь далеко-далеко від еротики, від пластики і взагалі від оцього самого кабаре.
Думки ті, мабуть, десь на квартирі, де є мати, де треба платити за кімнату, де треба їсти, пити, де треба взагалі жити!
Кінчився естрадний номер. Починає джаз грати щось танцюристе. Тоді ви дивіться на оберкельнера. Уважно тільки дивіться!
І ви тоді помітите, як він, з'явившись десь у кутку, пильно вдивляється в тих дівчат, що попід стінами сидять, і, піймавши котроїсь із них погляд, киває головою в напрямку середини зали:
— Танцюй!
Та нехотя підводиться, бере за руки свою товарку, чвалають вони до середини зали й починають танцювати. А кельнер ловить поглядом другу пару. Виходять ще двітри пари й танцюють. Як вони танцюють?
Бодай би їх щастя так танцювало, як вони танцюють. Я дивився на них і думав:
"Не тільки, виходить, воли ремиґають! Можна, виходить, ремиґати і в танках!"
І іменно не танок, а ремиґання!
Лазять вони по залі, як сонні мухи, пересовують ногами, а очима бігають по глядачах, — чи не моргне котрий та не підгодує хоч склянкою кави.
Ах, як же ж весело!
Так весело, так весело, що якби так днів зо три посидів у такому льокалі, приїхав би додому, вийшов би на Козацьку кручу, що над Дінцем, і шубовсь у воду.
І сказав би донецьким ракам:
— Їжте мене, раки чорні, з усією моєю пластикою, з усією моєю еротикою, бо я з буржуазією розкладався, і від цього мені так марудно, дорогі чорні раки, що впивайтесь у мене й жеріть мене, бо не можу я жити!
Ми сиділи в одному з таких кабаре. Було там не один, а два оркестри.
Один — джаз, а другий — балабайки.
Балабаєчники — в руських косоворотах.
Не знаю, чи то емігранти, чи взагалі вони "під руських". Грають і балабайки якихось танків, бо й під їхню гру пари плазують серед зали.
Крім того, вони ще й співають.
Оркестранти співають.
Господи! Я був на родинах, на хрестинах, був на маслособоруванні, був на похороні, але щоб так співали, я ніде не чув.
Я не кажу про голос (мотив), я маю на увазі виконання.
Таке враження, ніби хтось цупкий і впертий ухопив кожного музиканта за просту кишку, намотав ці всі кишки собі на руку і поволеньки-поволеньки тягне.
Він, цупкий і впертий, тягне, воно тягуче і безнадійно болить, а оркестранти виють.
Коли той, мучитель, сіпоне — тоді всі скрикнуть, коли попустить і тягне далі, не смикаючи, — тоді вони виють довго, виють безнадійно й сумно!
І хочеться крикнути:
— Та, голубчику, та пусти ти їм кишки їхні! Та не муч же ти людей! Та дай же їм одпочити хоч хвилинку! Хай замовкнуть та хоч одсапнуться! Пустиии!
Не пускає… "Співають".
Коли припиняються музика й співи, тоді сонні мухи розлазяться знову по канапах і починають стріляти на гостей серпантином.