П'ята сдрава. Міжкооперативні відносини. Жити потовариському, що й казати, слід, але купати один одного — це сентименталізм. На Київщині, приміром, в однім селі три члени правління споживкооперативу кинули в криницю члена правління с.г. кооперативу. Це, помоєму, занадто. Хай сам купається, коли йому це треба: він не дитина.
Шоста;. Зв'язок із членами… Збирати збори членські слід, понашому, всетаки не пізніше, як через три роки… Бердичівський ЦРК тільки два роки не збирав зборів… Але через рік йому вже слід зібратися… На всякий випадок…
Здається, все.
Так потроху з нашої хорошої кооперації зробимотаки прекрасну.
СПРАВИ КООПЕРАТИВНІ
Кооперація — шлях до соціалізму…
Так от же знайшлись такі люди нехороші, що взяли та й збудували на тому шляхові — поперше: ресторанстолову церобкоопівську на вул. Карла Лібкнехта, № 3, а подруге, церобкоопівську крамницю бакалійногастрономічну № 11 на площі Рози Люксембург…
Це тут, у Харкові.
І одлякують оціот заклади люд трудящий, і оббігають подорожні шлях той — соціалістичний, збочують з його і забігають на шлях до справжнісінького капіталізму, та ще й слова тобі не дають промовити.
— Замовчи! — кричать. — Послухай краще, що робиться, а тоді докорятимеш.
— Слухаю…
— От… Шляхом кооперації пішов я свідомо… Громадське, — думаю, — харчування… Розкріпачення жінки… Ходім, — кажу, — жінко, до церобкоопівського ресторану… Помешкання нове… Музика…. Квіти… Пішли… Сіли… Сидимо… Прочитав я "Вечірнє радіо"… Хліб на столі стоїть — хліб поїли… Сиділи одягненими… Душно зробилося — пороздягалися." Прослухали щось із п'ять ліричних номерів… Нарешті підходить офіціант.
— Обідати?
— Обідати, — кажемо.
— Що прикажете?
— Мені,— прошу, — борщ.
— А мені,— жінка каже, — суп…
— Сію мінуту…
Сидимо ми. Розказала мені жінка, як вона вісім років у гімназії вчилася… За всі вісім років детально розповідала: скільки їй по закону божому ставили. Розказав я жінці про громадянську війну, про події в Китаї, про хлібозаготовку, про експорт і про Локарнську конференцію. Поїли другу тарілку хліба…
— Вам борщ, а вам суп?
— Ні, мені,— кажу, — борщ, а їй суп…
— Сію мінуту…
Сидимо ми. Довго прикидали, скільки братимуть одступного, коли жилбудівництво в Харкові пошириться.
— Прошу. Два борщі… Що на друге?
— Нам, — кажу, — один борщ, а один суп…
— Пробачте, будь ласка! Сію мінуту.
— Ні, голубчику, ми вже два борщі їстимемо… А то вже скоро автобуси перестануть їздити… Тільки дайте, будь ласка, ложку й виделку, а то ви чогось по три ножі подали… Різатись, невважаючи на вашу "сію мінуту", ми ще не збираємось…
— Сію мінуту!
Ходимо тепер у капіталістичну "Німецьку" їдальню і обідаємо за п'ятнадцять хвилин… Тарілки "квасон", бо насухо витираються після того, як помиються…
Це — як обідати…
А оце — як купувати… Слухай…
— Слухаю…
Франзоль треба було купити. Зайшов у крамницю № 11 церобкоопівську, на площі Рози Люксембург.
— Дайте чотири, — кажу, — булки.
— Сію мінуту.
Дав мені чотири булки.
— Загорніть же, — кажу, — в папір, щоб нести було можна, бо мені далеко нести…
Дає прикажчик отакісінький клаптик паперу.
— Більше не полатається.
— Як же я їх, — питаю, — заберу? В портфель не влізуть, а так не вдержу, розгублю…
— Не полагається більше… Залишив булки, кажучи:
— Дарую вам ваші булки!
І пішов через дорогу до азербайджанського (очевидно) гражданина і взяв чотири булки… І дав на ті булки азербайджанський гражданин прекрасного великого з чистого білого паперу мішечка… І пішов я з тим мішечком, і не розгубив булок…
Так от тепер і зважте.
Хто винен, що мене од соціалістичного шляху оджахують?1
І я питаю:
— Хто винен?!
ГОЛОСНОМОВЕЦЬ
Ех, і життя, дорогі товариші, насувається!
Ех, і дихатимемо ж ми легко та радісно!
Ех, і славословитимемо ми і землю, і небо, — увесь всесвіт славословитимемо за радість, за спокій, за душі нашої відпочинок наболілої…
А все наука! А все радіо!
До чого ж тільки не дійде людська думка прониклива, до чого ж тільки вона не додумається?!
Серед площі будинок. То ВУЦВК. А на даху, на будинку на тому, труба велика… А з труби з тої промови сиплються, музика гримить, співи чуються…
То голосномовець.
Засідання десь іде на двадцятій вулиці, а ви під ВУЦВКом стоїте і все чисто чуєте. І чуєте аж за три, за п'ять кварталів! А все наука! А все радіо!
Ви ж тільки подумайте, куди ми йдемо, куди завертаємо! От ви сядьте та й подумайте…
Ліквідували ви неписьменність… Завели кооперативи. Позаписувались у МОДРи, Доброхеми, Овадки, ТАПУКи. Землеустроїлися… Меліорувалися… В сільському господарстві інтенсифікувались… Засівозмінились на шестипілля… Затракторилися… Кобилу свою заарденили, корову симентували, а кнура та свиню зайоркширили…
Сіли, зачесались і сидите.
А потім до жінки:
— Ке, — кажете, — Октябрино, поїду я на базар та куплю я голосномовця!
— Поїдь, Кіме Вуцзиховичу, поїдь! Давно вже пора! З ним, із голосномовцем отим, легше в світі жити…
Поїхали ви й купили…
Отут уже й починається ваше життя, спокійне та радісне…
Посадили ви, приміром, города чи бакшу, чи посіяли ви на полі збіжжя, чи стигнуть у вас у садку вишні…
А птиця капосну насідає, викльовує. Не набігатися, не накишкатися.
Пристроїли ви собі чи в садку, чи на вгороді (де треба, одне слово) голосномовця свого.
Сидите в хаті й "Нову громаду" читаєте. Прочитали одну сторінку та до дудочки:
— А киша, бодай ви були повиздихали!
А воно з голосномовця як гаркне на. вгороді, чи в садку, чи на бакші:
— А киша!
І птиця врозтіч!
І бігати не треба, і кишкатися не треба… Кавуни, приміром, вистигли.
Пристроїли голосномрвця в курені й ідете додому.
А так годині о дванадцятій прокинулись та в дудочку:
— А куди ж ото ви, розпросукині ви сини, кажіть, га? Ловилови! Держидержидержи!
Пастухи, як груші,— з. бакші.
А ви собі перевернулись на другий бік, "святсвятсвят" проказали — й спать.
Ні бігати не треба, ні сіллю рушниці набивати.
Трактором орете… Голосномовець у хати… Підбилось сонечко, обідати час… Зразу в дудочку:
т' Октябрино, галушок неси!
І їхати не треба, часу гаяти не будете.
Ех, і життя ж буде, бо велика штука радіо!
ПЕРШІ КРОКИ (Поради для ще не українізованих)