Тягнеться, отже, цей перемет на 3–4 верстви в морі…
Вихопивши буйок у човен, Васька швидкошвидко витягає камінь… Тягне його хвилин з 5—10, бо витягти камінь треба з 50—80сажневої глибини…
Аж ось — камінь у човни
Тоді вже бере шнур Хайалі й поволі, гак за гаком, підіймає в ялик. Піднявши, скидає стару наживу, об'їдену здебільша, пожовану, й кидає гак у круглий чималий кошик, що стоїть на кормі… Біля кошика Васька. Він підхоплює гачок, наколює на нього рибку й укладає гаки правильним колом, один біля одного, під стінкою в кошик. Шнур лягає в середині того кола… Таким чином, гаки в тому кошикові лягають "гвинтом" од низу й до верху.
Робиться це надзвичайно швидко, ловко й красиво… Як по писаному…
Юнус на веслах; він підштовхує в напрямку шнура човен.
Зекир'я курить цигарку, а я, вирячивши очі, дивлюсь у море й стежу, що йде на гаку.
Ось затріпотів шнур і заборсався по борту…
— Кіт! — кидає Хайалі…
— Нічого не видко, — кажу…
— Кіт! Я знаю!
За кілька часу справді щось б'ється, бачу, на шнурі, силкуючись вирватись. Ррраз — і в човні.
"Морський кіт". Не гренландський, звичайно, а простий, чорноморський. Я не знаю, як він повченому зветься, а понашому, по чорноморськорибальському, це "кіт".
"Кіт" — це плескувата морська тварина, зверху бура, знизу біла, з величезним тонким, як палиця, хвостом з колючками. Морда якась трикутна, з виряченими очима, а біля очей дірочки. На пузі в неї якісь плавники, ніби ноги, а він їх, як їде на шнурі, випростує й б'є ними… Його рибалки не люблять… Зразу викидають назад у море, вирізавши те місце, де зачепився він за гак. Завбільшки він чималий буває… Аршинів зо два.
…А ось іде камбала. Вона розчепірилась на шнурі, настовбурчила всі свої плавники й огинається. Не хоче. Але Хайалі не такий, щоб у нього зірватись… Він знає!.. Він у морі все знає.
Плюсь! — і вже тріпоче камбала на дні в човні… …І так гак за гаком, крок за кроком — 750 гаків… І тільки в Хайалі з уст коротке:
— Ач! Ач! Це Юнусові.
— Вперед! Човен попхни!
Раптом Хайалі кинув погляд на берег, зразу… — Береговий!
Васька тріпонувсь, сердито наколов на гак рибку й згадав про "матір".
— Буде робота!
— Кидаю! (Хайалі). Не дасть робити! Віра!
І полетів човен вздовж на веслах, і забулькали в море один за одним наживлені гаки!
— Віра! Віра!
А вже з берега шум чути… І зарябіло під берегом… А біля нас море тихетихе…
— Чого ви? — питаю.
— Береговий подув! Найпротивніший для нас вітер! Треба на веслах… Вітрилом не можна! Можна б іще "лівірувать"[26] але грузу нема на ялику — перекидатиме.
— Віра! Віра! Встигли-таки гаки кинуть.
І ось як зашуміло, як заревло, як заскаженїло, — святителі ви мої!
"Гетьмана" тріскою кидає…
Васька, Юнус і Зекир'я на веслах… Хайалі на кермі…
— Віра, Васька! Віра…
У Васьки, бачу, обличчя вже посиніло від натуги, старий Зекир'я мокрий, Юнус підкусує губи…
А море сказилося! Воно якось люто накидається на "Гетьмана". Підскакує під нього, ставить його цапки, а потім вискакує ззаду й кида носом у якусь піняву яму…
Потім скакає збоку, б'є в борт, розлітається зливою і плює на нас солоною слиною…
— Віра, Васька! Віра!..
І Васька, і Юнус, і Зекир'я аж стогнуть…
А човен на місці!
Тоді підстрибує Хайалі до мене:
— Керму просто на берег! Держіть міцно!
Сам уже поруч старого Зекир'ї:
— Віра! Віра!
А "Гетьман" тремтить, а "Гетьман "падає грудьми на хвилі…
— Керму кріпше!
"Кріпше"?! Коли воно вириває, вибиває, висмикує?! Держу, аж очі рогом лізуть!
— Віра! Віра!
Дві години скаженої, чортячої роботи й напруження! Раптом — тихо…
Як із'явивсь, так і вщух береговий… Ось був, ось нема! — Не вір морю! — кидає Юнус…
І всі закурюють і витирають і піт, і солону воду з червоних облич…
А на дні в ялику широко раззявляє пащі й ліниво б'є хвостом камбала…
…Не вір морю! — це правда… Ніхто не знає, як воно з тебе поглузувати думає… І коли — так само ніхто не знає… А воно велике, те море! І глибоке!
І коли воно сказиться, то, невважаючи на все ваше лицарство, невважаючи на те, що вам довірили керму в такий відповідальний момент, невважаючи на вашу політичну й економічну, й всіляку іншу грамотність і свідомість, — беріть всетаки з собою закріпительного!
Спокійніше буде й вам, і вашим сусідам!
БЕРЕЖКОМ!.. БЕРЕЖКОМ!
До Ялти?! Та верстов, мабуть, із дванадцять! Отак понад пляжем он до тієї будки, а потім праворуч, угору стежка пнеться виноградниками… Так по тій стежці вийдете на сошу й сошею, сошею… до самісінької Ялти… Це недалеко… По дорозі Нікітський сад… А од саду вже і Ялту видать… Години за дві в Ялті будете. Ще й не смеркне…
Ну, ходім!
Кинули оком в останній раз на парк у Гурзуфі, де відпочивав Пушкін, на будинок, де він гостював у генерала Раєвського, на АюДаг, що чекає на аллахів наказ — встати й знову трощити все на шляху своїм, бо ж таки забувають правовірні і аллаха, і його пророка Магомета…
Ходім, ходім! Понад пляжем, а потім стежкою виноградниками! Ходім!
І пішли…
Отак, як просто дивитись, — дорога. Це нічого…
А отак, як голову задерти, — сонце, кримське сонце! Це вже "чого"… Ой, якби ви знали, як воно пече! І особливо тоді пече, коли ви не знайдете візника і коли вам треба йти пішки дванадцять верст (кримських верст), і ви вже лазили на скелі, шукали Пушкінового платана, ходили до його будинку й повиміряли всі гурзуфські вулички, шукаючи якої — небудь хоч коростявої субтропічної шкапини, щоб у Ялту вас одвезла…
Ой, як воно пече! Голова пухне! Язик висолоплюється…
А ноги?! Ніби вони на заіржавлених "шарнєрах"… Риплять, скриплять і не хотять… Іти не хотять…
Ходім! Ходім! Воно, знаєте, пішки краще. Все видно! То проїдеш швиденько — так багато чого не завважиш, а пішки — там зупинився, там присів — і все видать… Та й не так уже воно далеко! Якихось там дванадцять верстов! Ну, дві години… Подумаєш?! Пішли!
Та пішли ж! Пішли…
* * *
І йдем… І йдем… І йдем…
І все тобі видать… Там зупинивсь, там присів… Дванадцять верстов?! Дрібниця?!
— Драстуйте!
— Драстуйте!
— Скільки верстов до Ялти?
— Та верстов, може, з п'ятнадцять, може, й більше!
— А до Гурзуфа?
— Та верстов із п'ять.
Отакої. Добра мені арифметика… Як од дванадцяти верстов одкинути п'ять, то виходить п'ятнадцять! Нуну! Ходім дальше.