– Еге, в нас сьогодні почесні гості, – зауважив один із тих, що розмовляли (видно, начальство, подумав я). – Це ще краще. Добродій сотенний чи чотовий, чи як його ще там, багато цікавого нам, напевне, скаже. Чи не так?
Я мовчав. Мовчав і козак.
– Ну, то що ж, таки справді скажете щось, чи ні, – звернувся він удруге до мене.
– Нічого ми не скажемо, можете й зараз розстрілювати, – відповів я.
– Ну, такої, так зразу й розстрілювати, ще ніч велика, встигнемо. І крім того, ви за добродія козака не можете говорити, він сам за себе скаже, ви от чи за себе щось скажете.
– Нічого я не скажу.
– Тоді що ж, поки що ви вільні. Громич, – звернувся він до одного червоноармійця, – зачини добродія в комору й постав варту. А козак хай ще зостанеться.
За цим мене вкинули в якусь вогку комору.
Мене так збила з пантелику зустріч із Кларою, що, може, я там просидів годину, може дві, – не пам’ятаю. Козака до мене не приводили, значить, напевне, все розкаже, думав я; коли нарешті за дверима почув знайомий голос Кларин, яка казала вартовому, що поведе мене "в штаб Духоніна".
Вартовий сміявся.
Нарешті відчинилися двері, й вона сказала до мене:
– Виходь!
Я вийшов із комори, випростався й запитав:
– Куди?
– Надвір, – відповіла вона, направивши просто на мене револьвера.
– А ти можеш поки поспати, – звернулась вона до червоноармійця, що вартував мене. – Я й сама з ним справлюся.
Уже почало світати, видно було стежечку за огороди, якою ми йшли. Йшли ми довго мовчки, аж поки не ввійшли в ліс до якогось провалля.
– Отут стій, – звернулася вона до мене. Я став, думав, що буде далі.
– Ну, що ж, не сподівався такої зустрічі, ворогами здибалися?
– Я вас більше не знаю, – відповів я, дивлячись у бік. – Взагалі, нащо цю комедію грати? Адже для вас, напевне, не першинка відправляти "в штаб Духоніна", коли так можете спокійно про це говорити. Можете стріляти, от я й коміра розщібну, потилицю наставлю, щоб легше було.
– Хоч, може, мені й не першинка стріляти, але цим ти мене, Іване, не вразиш. Мене вже вражено добре, як твої приятелі стріляли моїх батьків і брата, і я одна ледве переховалась у твоєї матери. Ти, мабуть, про це не чув? – Вона дуже швидко говорила, не давала мені відповісти, хоч як я намагався, бо справді, останнє було для мене новиною. – А більше я тобі нічого не скажу. Стріляти ж тебе я не виводила, а вивела, щоб тебе не розстріляли, бо через півгодини тебе справді розстріляли б. Йди от цим проваллям, там перейдеш через кладку й понад струмком вийдеш на дорогу. А там – куди хочеш. Тільки не раджу тобі вертатися до твоїх "наливайківців". Вони розбили ґуральню, і всі козаки й старшини так напилися, що, мабуть, не знають і не відають, що вони вже в наших руках (в голові в мене блискавкою – два вартових козаки, чи не там?).
Я остовпів і тільки встиг вимовити:
– Кларо!
Вона схопила мою голову, несподівано поцілувала й швидко одштовхнула.
– Йди! Я вистрілю в повітря, буцімто я стріляла на тебе.
Бахнув постріл угору, і я пішов, як після довгого тифу.
А як виплутався з лісу; то зі сходу з густих хмар вигулькнуло сонце, таке рідкісне в глупу осінь.
Від такої несподіванки я заплющив очи…
…Я здійму з вікна ряднину й відчиню його. Хай весняний плин пливе в хату.
Ах, уже розвиднілось!
Нічко-весняночко, яка ти коротка!
Ненька моя стара заворушилася на лежанці, вставати хоче, думає, що я вже встав зустрічати поїзд.
Так, час іти зустрічати поїзд.
А от і сонце.
– Добридень тобі, сонце!