— А хто така місіс Бервік? — спитав я.
— Моя дружина,— відповів коротко лейтенант.
Він придивлявся до мене, наче член одноосібного комітету, що мав на меті вияснити, чому я так довго готував трунок.
— О, авжеж,— сказав я.
— То це була лиха пригода? — допитувалася місіс Сілсберн.— Він зробив це ненароком, правда ж?
— О боже милостивий, місіс Сілсберн! [221]
— Прошу? — холодно мовила вона.
— Даруйте. Не зважайте на мене. Я трохи захмелів. Хвилин п'ять тому на кухні я хильнув зайвого...— Тут я змовк і рвучко обернувся. На не засланій килимом підлозі холу залунала знайома важка хода. Кроки швидко наближалися — ніби насувалися на нас,— і за мить до кімнати вскочила свашка. Вона не дивилася ні на кого зокрема.
— Нарешті мені пощастило до них додзвонитися,— заявила вона. її голос був на диво знебарвлений, без жодних ознак курсиву.— Цілісіньку годину витратила.— Обличчя в неї так розчервонілося, що, здавалося, от-от спалахне.— Воно холодне? — спитала вона й одразу ж, не чекаючи відповіді, підійшла до кавового столика, взяла склянку, що я хвилину тому налив до половини, і жадібно її вихилила.— Зроду ще не бувала в такій спекотливій кімнаті,— мовила вона між іншим і поставила порожню склянку. Потім узяла кухоль і, гучно подзвонюючи кубиками льоду, знову налила собі півсклянки.
Тим часом місіс Сілсберн опинилася біля столика.
— Що вони сказали? — нетерпляче запитала вона.— Ви розмовляли з Руею?
Свашка спершу ковтнула коктейлю.
— Я розмовляла з усіма,— похмуро відповіла вона, ставлячи на столик склянку і роблячи притиск на слові "усіма" з властивим їй, проте, невмінням справити драматичний ефект. Вона глипнула спершу на місіс Сілсберн, потім на мене, потім на лейтенанта.— Можете заспокоїтися. Все склалося якнайкраще.
— Що ви маєте на увазі? Що сталося? — гостро запитала місіс Сілсберн.
— Те, що я вам сказала. Молодий уже не боїться тягара щастя.
Свашка знову вдалася до своєї звичної інтонації.
— Як це так? З ким ви розмовляли? — запитав лейтенант.— Ви розмовляли з місіс Федер?
— Кажу вам, я розмовляла з усіма. З усіма, крім соромливої нареченої. Вона втекла з нареченим. Скільки цукру ви поклали в цю штуку? — роздратовано спитала вона, повертаючись до мене.— На смак вона точнісінько наче...
— Втекла? — перепитала місіс Сілсберн, прикладаючи до горла руку.
Свашка зиркнула на неї.
— Заспокойтесь-бо, голубонько,— порадила вона.— Не треба вкорочувати собі віку. [222]
Місіс Сілсберн сіла інертно на канапу, якраз поряд зі мною. Я пас очима свашку, і, очевидячки, місіс Сілсберн пішла за моїм прикладом.
— Мабуть, коли вони вернулися додому, він чекав їх у помешканні. Отож Мюрієл умить спакувалася, і вони удвох одразу ж виїхали.— Свашка артистично знизала плечима, знову взяла склянку й допила коктейль.— У кожному разі всіх нас запрошують на гостину, чи як воно там називається. Адже молодий з молодою вже виїхали. Там зібралася сила людей. Усі такі веселі — я чула по телефону.
— Ти, кажеш, розмовляла з місіс Федер. Що вона тобі говорила? — спитав лейтенант. Свашка загадково похитала головою.
— Вона трималася чудово. Боже милий, яка то жінка! Вона балакала цілком нормальним тоном. Як я висновую з її слів, цей Сімор обіцяв звернутися до психоаналіста, щоб той його привів до ладу.— Вона знову знизала плечима.— Хтозна, може, все складеться на краще. Я так заморочилася, що вже не можу думати.— Вона повернулася до чоловіка.— Ходімо. Де твій картуз?
Не встиг я отямитися, як свашка, лейтенант та місіс Сілсберн попростували до дверей, а я, виконуючи обов'язки господаря, подався слідом за ними. Мене вже помітно погойдувало, але що жоден з них не повернувся, то, гадаю, вони не зауважили мій стан.
Я почув, як місіс Сілсберн спитала свашку:
— Ви збираєтеся завітати до них чи як?
— Не знаю,— відповіла та.— Якщо ми зайдемо, то лише на одну хвилинку.
Лейтенант натиснув кнопку ліфта, і всі три застигли, втупившися в очко індикатора. їм наче одібрало мову. Я стояв за кілька футів на порозі, дивлячись немов крізь, воду. Коли ліфт прибув, я голосно сказав "до побачення". Три голови повернулися до мене як по команді.
— До побачення,— гукнули вони, і, коли дверцята зачинилися, свашка крикнула: — Дякую за коктейль!
Я вернувся до кімнати дуже непевними кроками, силкуючись добром чи злом розстебнути свою гімнастерку. Мою появу бурхливо привітав гість, який залишився і про якого я забув. Побачивши мене, він підняв свою майже повну склянку і заходився нею буквально вимахувати. Він [223] кивав мені головою і широко усміхався; наче тішачись тим, що нарешті настала уроча радісна мить, яку ми так довго очікували. Я відчув, що цього разу не можу відповісти рівноцінними усмішками, проте, пам'ятаю, поплескав його по плечі. Потім я важко сів на канапу і зрештою таки розстебнув свою гімнастерку.
— Невже у вас немає власної хати? — спитав я його.— Хто вас доглядає? Голуби в парку?
У відповідь на ці провокаційні запитання мій гість почав ще завзятіше вимахувати склянкою, наче то був пивний кухоль, показуючи, що п'є на моє здоров'я. Я заплющив очі і ліг горілиць на канапу, поклавши й ноги. Але від цього кімната пішла кругом. Тоді я сів і поставив ноги на підлогу. Зробив це я так раптово і так погано скоординував рухи, що заледве не втратив рівновагу і схопився рукою за кавовий столик. Хвилини зо дві я сидів, схиливши на груди голову і заплющивши очі. Потім, не встаючи, сягнув рукою по кухоль з "Томом Колінзом" і налив у склянку коктейлю, так що трунок хлюпнув на столик і на підлогу разом з шматочками льоду. Ще кілька хвилин я посидів, тримаючи повну склянку, але не підносячи до рота, тоді поставив у мілку калюжу на кавовому столику.
— Хочете знати, як Шарлота дістала ті дев'ять швів? — спитав я раптово цілком звичайним, як мені здавалося, голосом.— Ми відпочивали біля озера. Сімор написав листа Шарлоті, запрошуючи її до нас у гості, і мати зрештою її відпустила. Це сталося так: одного ранку вона присіла серед алеї погладити кішку Бу-Бу, а Сімор шпурнув у неї каменем. Йому було дванадцять років. Оце і все. Він пошпурив каменюку, бо дівчинка видалася йому нестерпно гарною, сидячи посеред алеї з кицькою Бу-Бу. Боже милий! Та про це знали всі: я, Шарлота, Бу-Бу, Уейкер, Уолт, вся наша родина.— Я втупився в попільницю.— Шарлота йому й словом за те не згадувала. Жодним словом.