— Тут ще більша задуха, ніж на вулиці,— мовила замість привітання свашка, заходячи в кімнату.
— Зачекайте хвилиночку,— сказав я.— Ніяк не можу налагодити цей кондиціювальний пристрій.
Кнопка "Увімкнуто", очевидно, заклинилася і я зосереджено нею клацав.
Поки я морочився над тією кнопкою — не скинувши навіть пілотки,— інші нишпорили підозріливо по кімнаті. Я стежив за ними куточком ока. Лейтенант — той підійшов до конторки й почав оглядати три-чотири квадратні фути стіни над нею, де ми з братом, незважаючи ні на чиї міркування, крім власних, пришпилили силу глянцьованих фотографій розміром вісім на десять — пам'ять про давноминулі дні. Місіс Сілсберн сіла — це було неминуче, подумав я,— на крісло, в якому полюбляв спати мій бульдог Бостон — уже на той час небіжчик. Ручки крісла, оббиті заяложеним вельветом, були послинені й пожовані під час багатьох страхітливих снів, що снилися собаці. Мій близький приятель — дядько батька нареченої — здавалося, щезнув безслідно. Свашка теж раптом зникла хтозна-куди.
— Зачекайте хвилинку, я знайду вам чого-небудь питного,— сказав я занепокоєно, все ще силкуючися натиснути кнопку і ввімкнути кондиціювальний пристрій.
— Я б випила чогось холодного,— пролунав дуже знайомий голос.
Я круто повернувся й побачив, що вона простяглася на канапі.
— За мить я скористаюся вашим телефоном,— повідомила вона.— У цьому стані я не могла навіть одкрити рота, щоб провадити телефонну розмову. Я знемагаю від спраги. У мене зовсім сухо в роті.
Кондиціювальний пристрій несподівано задзижчав, оживаючи, і я вийшов на середину кімнати, між канапою й кріслом, де сиділа місіс Сілсберн.
— Не знаю, що тут є питного,— мовив я.— Я не зазирав у холодильник, але гадаю... [205]
— Принесіть чого завгодно,— перебила мене невгамовна ораторка з канапи.— Аби воно було мокре. І холодне.
Каблуки її черевиків лежали на рукаві сестриного френча. Руки вона склала на грудях. Під голову підмостила подушку.
— Покладіть туди льоду, якщо він у вас б,— додала вона і заплющила очі.
Я подивився на неї коротко, але досить виразно, потім нахилився і якомога тактовніше визволив з-під її ніг френч Бу-Бу. Збираючися вже вийти з кімнати і взятися до своїх обов'язків господаря, я ступив крок, але тут заговорив лейтенант, що стовбичив біля конторки.
— Що це у вас за фотографії? — спитав він.
Я підступив до нього. На голові моїй ще й досі була пілотка. Я не додумався її скинути. Стоячи біля конторки поряд з лейтенантом, але ледь-ледь позаду, я подивився на пришпилені фото й сказав, що це були здебільшого давні знімки дітей, які виступали в передачі "Розумна дитина" за тих часів, коли ми з Сімором брали в ній участь.
Лейтенант повернувся до мене.
— Що то була за передача? — спитав він.— Я ніколи про неї не чув. Опитували дітей перед мікрофоном? "Хто дасть правильну відповідь" і таке інше?
В його тоні залунали нечутні для вуха, а проте очевидні нотки офіцера, що розмовляє з рядовим. До того ж він, здавалося, дивився на мою пілотку.
Я зняв її і відмовив:
— Ні, не зовсім.— У моїй душі раптом прокинулась якась частка родинної гордості.— Так воно було до того, як почав виступати мій брат Сімор, і більш-менш так знову після того, як він перестав брати участь у передачі. Але він докорінно змінив її форму. Він перетворив передачу на своєрідну дитячу дискусію за круглим столом.
Лейтенант подивився на мене, як мені здалося, з дещо надмірною цікавістю.
— Ви теж у ній виступали? — спитав він. —. Атож.
Цієї миті з невидимого запиленого захистку канапа озвалася свашка.
— Хай би моя дитина спробувала виступити в якій-небудь дурнячій передачі,— сказала вона.— Або на с ц е-пі. Хоч там, хоч там. Та я б краще умерла, а не дозволила своїй дитині виставляти себе напоказ перед публікою. Це калічить дітей навіки. їх може занапастити сама тільки [206] реклама,— спитайте першого-ліпшого психіатра. Я хочу сказати: вони ніколи не матимуть нормального дитинства. її голова у віночку, що зсунувся нині набік, раптово виринула з-за столу. Наче відтята од тіла, вона сперлася на спинку канапи й дивилася на нас з лейтенантом.
— Такв7 мабуть, лихо спіткало і вашого брата,— сказала голова.— Я маю на увазі: ви жили без усякого ладу, точнісінько так, як у дитинстві, отож у вас не було нагоди змужніти. Ви так і не навчилися жити в злагоді з нормальними людьми. Саме це казала дві години тому місіс Федер у тій дурнячій спочивальні. Точнісінько так і казала. Ваш брат не навчився жити з людьми у злагоді. Він іде життям, стусаючи тих, хто стоїть у нього на дорозі. Бог свідок, він нездатний ані на одруження, ані на будь-який інший нормальний вчинок. Кажучи правду, саме це говорила і місіс Федер.
Голова повернулась якраз настільки, щоб позирнути на лейтенанта.
— Чи я не маю слушності, Бобе? Говорила вона це чи ні? Скажи правду.
Та на відповідь озвався не лейтенантів голос, а мій. В роті у мене пересохло, а пахви були мокрі. Я сказав: мені цілком байдуже, що саме місіс Федер торочить про Сімора. Також мені байдуже, що скаже будь-який професійний дилетант чи гуляща аматорка. Я заявив, що відтоді, як Сі-морові було десять років, кожний summa cum laude [з найвищою відзнакою — лат.] філософ і сторож чоловічої убиральні з інтелектуальними претензіями в країні намагалися його зганьбити. Я сказав, що, може, все склалося б інакше, якби Сімор був просто малий вундеркінд, який дістався до мікрофона. Я сказав, що він ніколи не виставляв себе напоказ. Щосереди увечері він ішов у студію наче на власний похорон. Хай мене бог поб'є, якщо він озивався хоч єдиним словом, їдучи туди автобусом чи на метро. Я сказав, що ніхто з четверорядних критиків і журналістів — побий їх лиха година,— які поглядали на нього зверхньо, не зауважили, хто він такий насправді. А він — закладаюсь усім святим — поет. Я це кажу з усією відповідальністю. Хай навіть він не написав жодного віршованого рядка, усе одно він це б довів, аби схотів, просто поворухнувши бровою.
Цієї миті я, дяка богові, замовк. Моє серце стукотіло мов несамовите, і, як це буває з іпохондриками, у мене [207] промайнула неприємна думка, що такі промови призводять до серцевих нападів.