СВЯТИЙ РАФАЇЛ
(Кордова)
I
Їхали сліпі ридвани
в очеретяну прилуку,
де шліфують мляві хвилі
римську статую безруку.
Сплів те все Гвадалквівір
у криштальні візерунки,
де й квіток тремкі платівки,
і високих хмар відлунки.
Діти тчуть та, знай, співають
про життя омани тужні
коло тих старих ридванів,
що зблукались у ноктюрні.
Та Кордова не впадає
від містерій тих у стуму,
бо хоч сутінки і зводять
димову архітектуру,
мармур стверджує тужаво
чисту й ясну свою думу.
Понад арками стрункими
сірий вітер віша струї,
блискучими пелюстками
тонка бляха їх гаптує.
Міст замислений доносить
десять гомонів Нептуна,
в пролом муру утікає
з тютюном своїм тютюнник.
II
Одна риба у воді,
що дві Кордови кантує —
одну ніжну, комишасту,
другу строгу і культурну.
На бeрезі роздяглись
хлопці, з вигляду байдужні,
учні Товія благого
чи Мерлінові підручні.
Поринають вони в річку
спитать риби, ради шутки,
що їй краще — з вина квіти
чи з підповні парашути?
Та карась, що вир золотить,
а мармур вбирає в смуток,
вчить їх мудрощів колони,
що самотньо вік вікує.
Мавризований архангел
у цяцькованій кошулі
на мітингу хвиль хитючих
шукав шуму й люлі-люлі.
*
Одна риба у воді,
дві Кордови, дві красуні —
одна, струнка, рветься в небо,
друга розтеклась на струмні.
СВЯТИЙ ГАВРИЇЛ
(Севілья)
I
Юний красень, гейби ясень,
крутоплечий та високий,
личко — яблучко на свиді,
сумноустий, винозорий,
тонконервий, палкосердий,
по вулиці пустій ходить.
В ритмі молитов жалобних
сандалі його шеврові
толочать нічне повітря,
мов жоржини чи левкої.
Не зрівняються із ним
ані пальми на узмор'ї,
ані царі-вінценосці,
ні мандрованії зорі.
А як голову ісклонить
та на груди мармурові,
ніч шука долину й другу —
впасти перед ним навкольки.
I заводять спів гітари
в честь архангела святого,
що на верби горить серцем,
мотилів по струнці водить.
"Гавриїле, дитя плаче,
плаче в матерній утробі,
не забувай, архангеле,
що циганський плащ на тобі!"
II
Молода циганка Рада,
як веселка у лахмітті,
розчахнула двері настіж —
із вулиці рине світло.
То архангел Гавриїл
усміхався їй лелійно,
правнук древньої Хіральди
ніс небес благовоління.
В гаптах його камізельки
коники цвірчать сп'янілі,
а всі зорі серед ночі
дзвіночками задзвонили.
"Гавриїле, моє серце
три радості прохромили,
своїм світлом розвив єси
на виду моїм жасмини".
"Радуйся, циганко Радо,
смуглолице моє диво!
Вродиш сина: буде легінь
понад легіт уродливий".
"Гавриїле мій святенький,
золотенький мій Гаврильцю!
Та де ж тебе посадити,
хіба в квіти чорнибривці?"
"Радуйся, циганко Радо,
веселко моя в лахмітті!
Твій син буде родимкою
й трьома ранами примітний".
"Гавриїле мій святенький,
солоденький мій Гаврильцю!
Я вже чую — в мене в грудях
молочні бурлять криниці".
"Радуйся, циганко Радо,
мати многим поколінням!
Гордо сяють твої очі,
мов харцизи грають кіньми".
*
У лоні дитя заграло,
а Рада рада, радіє:
тонюсінький голосочок
лебедика лебедіє.
Святий Гавриїл у небо
побравсь по сяйній драбині,
а зорі в літеплі ночі
безсмертниками рябіли.
ЯК УЗЯТО АНТОНЬЇТА КАМБОР'Я ПО ДОРОЗІ ДО СЕВІЛЬЇ
Антоньйо Торрес Ередья,
з діда-прадіда Камборйо,
до Севільї на кориду
із ціпком іде вербовим.
Смаглий, мов зелений місяць,
іде браво, хоч поволі,
в'ються кучері лискучі,
нависають аж на брови.
По дорозі рвав лимони,
узяла його охота,
кидав жовті кульки в воду,
поки стала щирозлота.
Десь отак на півдорозі
під гіллястим осокором
патрулюючі жандарми
обскочили його колом.
День поволі йде на спадень,
взявши вечір на горгопки,
полосує, мов тореро,
море, ріки і потоки.
Гай оливний жде вже ночі
із-під знаку Козерога,
дмухнув вітер по горі
на конику вороному.
Антоньйо Торрес Ередья,
з діда-прадіда Камборйо,
йде між п'ятьма трикутками,
кинувши ціпок вербовий.
Ех, Антоньйо, хто ти й що ти?
Якби справді був Камборйо,
п'ять фонтанів кров'яних
цвіркнуло б перед тобою!
Який з тебе батьків син,
який у біса Камборйо?
Перевелись ті цигани,
що самі блукали в горах!
Старі ножі харалужні
притрусив ледачий порох.
*
Увечері о дев'ятій
повели його в холодну,
а жандарми на отуху
лимонадну пили воду.
Увечері о дев'ятій
узяли його в закови,
а ніч вороно лисніла,
наче крижі лошакові.
ЯК ПОМЕР АНТОНЬЇТО КАМБОРЙО
Загучали гуки смерті,
де шумить Гвадалквівір,
заглушили, предковічні,
гвоздиковий буйний цвіт.
Він у чоботи гвоздив їх,
наче вепр іклив хортів,
він скакав халяндри в бійці,
мов запінений дельфін.
Він ворожою крівлeю
заросив свій кармазин,
та в чотири кинджалюги
вороги його взяли.
Коли зорі в сірі води
гострі кидали списи,
коли снились бузів'ятам
левкойові прапорці,
гомоніли гуки смерті,
де шумить Гвадалквівір.
*
"Антоньйо Торрес Ередьє,
ти Камборйо з синіх гір,
смаглий, мов зелений місяць,
гвоздиковий буйний цвіт,-
хто убив тебе, признайся,
де шумить Гвадалквівір?"
"То чотири побратими,
мої рідні вороги,
вони важили на мене,
на сап'янці дорогі,
вони заздрили на мене,
на сріберні дукачі,
на це личко, замішане
на мигдалю й аличі".
"Гей, Антоньїто Камборйо,
тобі б тільки до цариць!
Смерть твоя вже за плечима,
ти Пречистій помолись".
"Гей, Федеріко Гарсіє,
біжи стражників поклич!
Мов тонка кукурудзина,
вже мій стан переломивсь".