Тут бо наткнулась ти на камінь такий твердий,
Що ламаються об нього й пекельні списи.
Перед тим каменем каміння крушиться,
податися мусить.
"Здійміте з гробу камінь, — камінь співає, —
Із вашої праці ніхто не насміється,
Як із Сізіфа, котрий надто шаленно
рушав каміння.
"Здійміте камінь", — наказує нині
Камінь, з якого вода жива плине,
Та, що одволоджує зерно, життєдайніша,
аніж Мойсеева.
Десять тисяч червоних подорожній
Дав один за ковток води; та марними
Зостались його надії, не врятувався він од загину,
помер від спраги.
Щасливіший ти, Лазарю, стократ,
Коли тебе господь без плати поїть охоче,
Ти із мертвих встаєш, (не прагнеш, як вони),
сльозою напоєний.
Ми прагнемо твоєї, Лазарю, підмоги,
Сльозою Христовою покропи наші немочі.
Зведись із лона Авраамового,
як із трону свойого.
А, омочивши палець у сльозах господніх,
Згаси в нас гріховний пал; тобі ж бо дано
Ту воду, щоб покропив ти, з надією,
нашу спраглу душу.
Зерно-Лазарю, годуй голодних,
А джерелом тим напувай спраглих;
Ми не будемо терпіти голод і спрагу,
як той вигаданий Тантал.
Намагаючись вхопити яблука, що тікають геть,
Стоїть посеред води спраглий Тантал.
"Сльози Христові" — так дехто вино
Сміє називати, та з правдою розминається.
Святе із земним змішують такі,
але помиляються цілком.
Сльозою Христовою вино навіть старе
Не смію я називати, як нині узвичаєно.
Скорше вже сльози господні вином називати
пристойно і богобоязливо.
Сльози Христові дужче серце наше,
Аніж вина старого чаші,
Веселять. Бо коли ми ними підкріпляємось,
то не зомліваємо.
Ними, Лазарю, напій нашу душу,
А молитвами нагодуй, як зерном. Так надіюсь я,
Що (хоч і мертва), підкріплена тим харчем,
вона воскресне.
Зерно пшеничне — тебе, Лазарю, — земля колись мала,
Та тепер вона вже голодною стала.
У небесну стодолу взято тебе, пшенице,
божою правицею.
Проте молитвами годуєш ти й землю.
Годуєш ти люд, що волає до тебе.
А хто ж тебе більше, ніж той, завше просить,
що ім’я [твоє] носить?
Лазар Лазаря завше прославляє,
Хвалу до тебе особливо промовляє.
Лазар, котрому ти власне свою владу довірив,
вірному звірив.
Хто ж той Лазар? Не хто інший, як той,
Що втілює ягняти мило
В собі невинність. Той, що носить митру
і усмиряє підступність хитру.
Той, чий "Меч духовний" над ту
Бритву гостріший Акцієву,
Котрою той краяв (розмахуючи наосліп)
камінь, як ріпу.
Серця кам’яні воістину проймає
Той меч; тікає від нього геть
Ворог душі. Бо його разить він безжально
на тій світа дорозі.
Обачний подорожній оперізується мечем.
Це той, хто, мов другий Ахілл,
Не жадає од своїх "Труб" тієї послуги,
Щоб вони славу йому голосили, а лише ними
співає на землі.
Не нам, господи, не нам, а йменню своєму дай славу.
Псал., CXIII, [9].
Це той, чий "Аполлон", коли він співає,
Неминуче груди [серця] поганські вражає,
Чия "Лютня" грає солодше,
аніж лютня Аріона.
Це той, хто, боронячи православну віру,
Створив "Істину" і "Міру".
Хто видав книги "Смерті" і "Життя"
земному світу.
Це той, хто вічній панні звив "Вінець",
Панні, котру пошлюбив вічний наречений.
Тому його теж чекає, можу я сміло віщувати,
вічна радість.
Хто ж той Лазар? Не хто інший, як
Ти, Барановичу, ти ж бо саме такий.
Лазарем єси, але на розум не убогий,
маєш золоті роги.
Пише секретар господній і улюбленець, [Апок., 5]
Що вже достойний став небесний агнець
Розкрити книги, а на них печаті,
гідні пам’яті.
Агнець той, який розкриває книги на небі,
Той же поставив тебе,
Барановича, щоб ти займався тими
дарами на землі.
Ти розкриваєш книги, коли видаєш їх;
А коли тлумачиш важкі слова,
Ти ніби знімаєш печаті, їй-право,
така у тебе слава.
Люд голодний своєю живиш ти наукою,
І це не буває для тебе обтяжливо;
Ти завжди засіваєш ніби зерна пшеничні
слова спасенні.
А що день у день займаєшся цим, то до стогу
Твого, який ти наготував богу,
Доречно ото і зерно Лазаря
тобі надається.
Зерно щедротне стало плодом божої слави,
Виросло воно нині в чималий колос,
Сльозою Христовою, ніби дощем, скроплене
і оживлене.
Зерно ми приносимо Твоїй Святобливості,
Ще й таке, що у своїй щедротності
Усі переважає живності світу,
добірне зерно.
Зволь же прийняти його од нас ласкаво,
Просимо покірно. Бо ти ж звик справді
Не тільки словом божим, але й земною
кормити милостинею.
Засій в нас щедрою рукою звичні свої
Милості, засій ласки свої,
А з нашої покірності завжди збирай
плід вдячності.
Святобливості Вашої нашого вельми
милостивого пана, пастиря, отця,
патрона і добродія
підніжки.
Товариство друкарського
мистецтва.
Нічна праця Іоана Величковського.