Вірші для малят про звірят

Страница 2 из 3

Марийка Пидгирянка

Пустила гуску з рота,
Пропала вся робота...
Лисичка в ліс побігла,
Втекти тому лиш встигла,

Що мусив Брись остатись,
Щоб гуску рятувати.
Воли на неї бризнув,
Язиком дзьобок лизнув...

Помалу гуска встала —
Та й зразу відгадала
Лисички хитру зраду
І Бриська щиру раду.

Взяла в два крила лапу псячу,
Цілує щиро, з втіхи плаче...

По тій страшній пригоді.
Жили разом у згоді,
Бо гуска у біді пізнала,
Що в Бриську — друга мала.

Хоч він не раз картав, гарчав,
Але завжди добра бажав!

* * * * *

Лисиччина Штука

Лисичка-сестричка снігами бродить,
Немов поживи, голодна ходить:
— Ой Боже, мій Боже, пошли що з'їсти,
Бо я вже не можу ні йти, ні лізти!

Аж бачить — он зайчик біжить серед снігу,
Його не догонить лисичка з бігу...
Міркує-гадає, аж очі жмурить,
Чей того малого зайчика здурить.

Схилилась низенько, гребе лапочками,
Кричить, що аж гомін іде лісами:
— Знайшла я під снігом добра чимало:
Головку капусти, м'ясо і сало!

Капусту лишу, бо ж то річ не ласа,
Досить наїмся сала і м'яса!
Капусту сховаю на місці оцьому,
А з салом і м'ясом біжу додому!

І щось одгрібає, і щось загрібає,
І ніби додому з чимсь утікає,
Сама ж поспішає за кущ засісти,
Чей зайчик захоче капусту їсти.

А зайчик і справді не забарився,
Як вчув про капусту, то звеселився,
Ось-ось добігає, ось-ось вже близько,
Аж тут десь узявся сірий вовчисько.

І він також вийшов на лови вранці,
Вчув мову лисички, повірив байці,
Шерсть настовбурчив: — Того не бувало,
Щоб хитра лисичка поїла сало!

І також пустився в той бік стрілою,
Кричить: — Де ти, кумо? Ділися зі мною!
Найшов, причепився: — Де теє сало?
Гарчить, скалить зуби, аж лячно стало.

Зіщулився зайчик від того гуку,
Підняв довгі вуха, зрозумів штуку.
Втікає щосили до свого роду,
Щоб всім розказати страшну пригоду.

* * * * *

Подертий кожушок

В терню зайчик скакав,
Кожушину розірвав:
Йде лисичку просити
Кожушину зашити.

"Ой, лисичко, серденько,
Заший кожух скоренько!"
"Десь ходив, нащось дер?
Ходи в дранті тепер!"

Плаче зайчик сльозами,
"Як я піду до мами?
Позич, кумо, хоч ниток,
Сам зашию кожушок.

Будуть мама карати,
Вже не пустять гуляти,
Бо ся дуже обдер,
Що ж учиню тепер?"

А лисичка: "Га-га-га!
В мене пряжа дорога,
В тебе тайстра порожня,
Так, зайчику, не можна...

Не дам ниток без грошей,
Легінику хороший.
Десь ходив, нащось дер?
Ходи в дранті тепер!"

Прийшов зайчик до мами,
Сплесла мама руками:
Що ти вчинив, маленький,
Пропав кожух новенький!

"Мамко, любко, не бийте,
Кожушину зашийте...
Бо ся дуже обдер,
Що ж учиню тепер?"

Мама синка не била,
Кожушину зашила:
"По тернині не ходи,
Кожушину не дери!"

"Вже не піду ніколи,
Бо тернина поколе!"
Зайчик очка обтер
І знов скаче тепер.

* * * * *

Їжачок

Жив у лісі їжачок.
Тоді не мав ще колючок.
Як мишка, був маленький,
Як грудочка, товстенький,
Смачненькі яблучка вже їв,
Вигідно собі жив.

Та раз, як яблучка збирав,
Вчув голос: гав, гав, гав!
То Брисько його на біду
Геть проганяв з саду.

Їжак скоренько утікав,
Аж перед Богом став. —
Лапки до неба взносить
І Пана Бога просить:

— Ой, дай же, Боже,
Що мені гоже:
Бриськові боки,
Бриськові скоки,
Бриськові зуби
Дай, Боже любий.

А Господь їжачка любив,
Прохання його сповнив.
Десь наш маленький їжак щез
І стався з нього пес —

Та гей той Брисько: скок та скік,
До хатки в ліс утік.
Та в тім то і біда ціла,
Що хатка замала...

Їжак новую збудував,
Дзеркальце в ній поклав
І гордо споглядає,
Що Бриськів вигляд має.

Потому Брисько-їжачок
Сміло біжить у садок;
Ступає гордо, бо ж ніхто
Не вижене його.

Та перший Брисько не лежить,
Гострі зуби скалить:
— Геть, злодію поганий,
Бо будуть в тілі рани!

Втікає бідний їжачок,
З садочку скік та скок.
Не хоче вже псом бути —
Й так лиха не минути.

Аж дивиться, коло воріт
Веприк годований лежить;
Витягнув довге рило
І рохкає весело.

Їжак в тій хвилі забажав,
Щоб веприком він став.
Побіг до Бога, просить,
Лапки високо взносить:

— Ой, дай же, Боже,
Що мені гоже:
Свиняче рило,
Хвостик, як шило,

Тверду щетину
Й широку спину.
А Господь їжачка любив,
Прохання його сповнив:

З їжачка веприк стався вмить.
Весело в ліс біжить.
І як до хатки лиш прийшов,
То дзеркальце найшов
І в нім приглядався,
Яким красавцем стався.

З вигляду свого дуже рад,
Біжить скоренько в сад;
На дерево став лізти
Яблучок попоїсти.

Та клятий Брисько вже гарчить,
На їжака кричить:
— Ану злізай, потворо,
Із дерева, та скоро!

Їжак затрясся зі страху
В годиночку лиху:
Упав поміж тернину,
Набив колючок в спину.

Ледве до хаточки добіг
І зараз в постіль ліг.
Промивав рани і мастив
Та ледве загоїв.

Рани боліти перестали,
Та колючки в спині стирчали.
Потім збирається в дорогу
Ще поклонитись Пану Богу,

Щоб знов став їжачком таким,
Як був він перед тим.
Іде, мандрує через ліс,
Аж тут де взявся лис.

Наш їжачок в клубочок звивсь,
До землі притуливсь.
Лис злакомився на їду
Та зачепив біду:

Вколовся, бреше, скавулить...
Ой, бо язик болить.
А їжак скаче аж до неба:
— Треба йому так, треба!

Та з радості сміється,
Лапками в боки б'ється:

— Вже маю, Боже,
Що мені гоже:
Кругленьке тільце,
Маленьке рильце,
Ще й колючок багато,
Не боюся вийти з хати!
А як вернув у хатину,
То справив там гостину:
Калачі з маком замісив,
Всіх друзів запросив:
І чорную кротичку,
І труську невеличку,
І зайчика вухатого,
І веприка лобатого.