Ігор, сяк-так поївши і захопивши для Вірного кілька ласих шматочків, кинувся у двір і вже до самого вечора не відходив від щеняти. І коли Вірний видужав і знову вони ходили у ліс, до річки, хлопчик теж повеселів і почав краще їсти. Мати тільки зітхала, бачачи, як її син захопився цуценям.
Батько Ігоря працював на заводі і приїздив на дачу лише в неділю. Якось він, побачивши, що син не відходить від собаки, сказав:
.— Ану зараз перевіримо, що воно за пес. Вірний, на!
Він високо підкинув шматочок ковбаси, і Вірний, зробивши стойку, спіймав його і миттю проковтнув.
— Молодець, — задоволене промовив батько і посміхнувся. — Ану ще раз. Вірний, на! — Вірний і на цей раз не підвів. — Ну що ж, наче нічого собака, зір має чудовий, — похвалив батько. — А чи хоробре у нього серце.
Ігор аж засяяв увесь.
— О, він так кидається у воду, наче все життя плавав по морях і океанах! Найглибші місця йому ніпочім!
Батько засміявся.
— Це ще не все! Ось ми йому зараз екзамен влаштуємо...
По вулиці якраз бігла якась чорна, худа собака. Побачивши її, батько крикнув:
— Вірний, взяти!
Вірний, напруживши ноги, весь витягся, вуха його стали сторч, хвіст випрямився.
— Взяти, Вірний! — ще раз крикнув тато. І тоді цуценя кинулося попід дошками паркана і мужньо напало на чорного цуцика. Але тут сталося несподіване: чорний цуцик, побачивши, що його атакує якась маленька собачка, зупинився, вишкірив зуби і загарчав. Вірний, вражений спокоєм і зневагою до нього оцього чорного пса, впав голічерева і залащився. Тато схопився за боки і поточився від реготу.
— Ось які ми хоробрі... Одне діло хапати м'ясо, зовсім інше йти у бій...
— Але ж він ще малий, — ледве не плакав від образи Ігор. — Йому ж всього три місяці... Ти ще його не знаєш...
Тато погладив Ігоря по голові і, продовжуючи сміятися, сказав заспокійливо:
— То нічого, що здав позиції, але ж напав! Уяви собі, кинувся у бій! Це вже добре!
З цього дня тато, приїжджаючи з міста, щоразу цікавився Вірним і нишком кидав йому шматочки м'яса чи ковбаси. Тільки один Тимко, спостерігаючи через паркан за Вірним, сердито штурхав свого Тарзана, який чомусь завжди опускав хвіст, не вмів служити і ніяк не зміг навчитися робити хоч будь-яку стойку. Тимко сердився на себе, що віддав не те цуценя, бо виявилося, що Вірний куди справніший собака. ніж його Тарзан... Не раз Тимко, побачивши Вірного на вулиці чи на луках, кликав його до себе, підманював смачною кісткою, намагаючись затягти у двір, але Вірний тільки помахував хвостом, але на вмовляння не піддавався.
Тимко вже не руйнував гнізд, хоч і кортіло часом, він навіть шпаківню змайстрував і з допомогою Ігоря встановив її на найвищому бересті. Єдине, що його непокоїло, — це Вірний. Як він, Тимко, міг так проґавити? Це ж треба бути зовсім дурним, щоб віддати таку чудесну собаку...
* * *
Та ось скінчилося літо і настав час виїжджати додому. Тато приїхав за ними на машині, мама виносила з хати каструлі, примус, навіть малий братік Толька допомагав батькам лаштуватися в дорогу. Тільки один Ігор стояв біля машини, сумно поглядаючи на Вірного. А той все лащився біля його ніг, наче прохав не кидати його тут, забрати з собою. І коли машина вже була вщерть наповнена домашнім скарбом і в багажник вже вкладено Толікове ліжко, батько подав команду сідати. Всі посідали, поцілувавшись з тіткою Олею, а Ігор все стояв, наче він і не збирався виїжджати.
— Ігоре, — покликав батько, — дорога далека, сідай швиденько.
Ігор мовчав. Тоді батько, висунувшись з машини, сказав нарочито весело і безжурно:
— І чого ти губи розквасив? Тітка Оля буде добре доглядати твого Вірного, а наступного літа ми сюди знову приїдемо! От, зажурився козак! Дивина!
Ігор мовчав. Серце його стукотіло, душа пломеніла пекучим вогнем. Він дивився на Вірного, і не міг відірвати від нього погляду.
— Чого ж мовчиш? — знову озвався батько. — Чи ти вирішив остатися тут? Дивина яка, ти бач... Ну, віддай цуценя Тимкові, він догляне його. Бач, визирає он у дірку, видно, теж хоче взяти собача... Правда, Тимку?
Тимко аж захлинається:
— Я вже давно говорив йому, щоб віддав. Крім того, він взагалі мій... А я йому іншого подарую на той рік... Чесне слово, подарую... Найкращого! Я його й пальцем не вдарю, не бійся, Ігоре, я вже не такий... І ластівок не буду чіпати, і бусликів... Чесне піонерське...
— Ні! — раптом сказав Ігор. — Нізащо не віддам тобі Вірного... Хай краще в тьоті.
Він кинувся до цуценяти, обняв його за шию, припав лицем до гладенької шерсті. Тьотя Оля заспокоювала племінника, обіцяючи доглянути Вірного, та він нічого не чув. Рвучко підвівся, весь заплаканий, сів у машину. Загув мотор, курява застелила шлях, що вів з села.
І тільки улігся на шляху пил, як через паркан перестрибнув Тимко, схопив Вірного і перекинув його у свій двір. Тьотя Оля була в хаті і не бачила цього. Тимко торжествував. Він надів на цуценя шнурок, повів його до вишні, щоб прив'язати. І тут сталося те, чого аж ніяк не чекав Тимко. Вірний сіпнув за шнурок, гризнув Тимка за руку і вихорем викотився з двору. Він щодуху мчав по вулиці, нюхаючи землю, де ще залишилися сліди машини, яка повезла кудись Ігоря. Вірний біг швидко, опустивши морду до землі, перестрибуючи через вибоїни і калюжі. Йому стало жарко, хотілося пити, але він не міг зупинитися, щоб сьорбнути з калюжі, він поспішав. Висунувши язика. Вірний біг степовою дорогою; часто дихаючи і пильно стежачи, щоб не збитися з шляху.
А Ігор. забившись у куток машини, гірко плакав. Він не був "рюмсою", як звали всі меншого братіка Тольку, але тепер, коли вперше в житті сталося таке горе, він не міг втриматися. Сльози самі лилися з очей. а з грудей виривався стогін. Помітивши стан сина, тато занепокоївся.
— Оце таке діло, Ігорю?— перехилився він до заднього сидіння.— Ти ба яка причина... Дивина... Що ж тут робити?
Він глянув на матір, яка вся аж мінилася в лиці, переживаючи за сина, знову сказав якось сумно і гірко:
— Дивина, скажу вам...
— Якби не п'ятий поверх, — зітхнула мати і погладила сина по голові.
Ігор виглянув через заднє віконце і раптом скрикнув:
— Він, він! Дивіться!