— Еге ж, — виправдовувався, відхекуючись, старий. — Якби ти мене під силу не взяв та не підставив ногу, то чорта з два ти мене повалив би!
Денис витер рукою піт з лиця і мовчки сів на покіс. Волохаті груди його ходили, як морські хвилі в бурю.
— А що, забули хіба, як я торік вас у клуні брязнув?
— Коли?! — аж підскочив Гордій. — А не бреши, лобуряко, що ти мене торік на солому у клуні брязнув, бо то тобі вві сні таке приснилося, а насправді такого ніколи не було.
— Не було?
— Атож.
— Так тоді ж давайте ще раз поборемося, — сказав Денис і знову почав готуватися до повторного поєдинку. Хто знає, чим би воно закінчилося, та в цей час підсунув Гаврило картуз і сказав голосно:
— А гляньте лишень, що воно тюпає лугом? Чи косар якийсь, чи, може, з колгоспного начальства хто?
Всі притихли і якнайпильніше розглядали людську постать, що наближалася, ще здалеку розмахуючи картузом. І тоді всі по лисині, що блищала на сонці, впізнали бригадира Прокопа.
— Чого це він розмахався? — насторожився Ионька і взявся за косу.
Гордій із Денисом також відійшли на свою ділянку і теж розібрали свої коси і зайшли на свою ручку.
А Прокіп уже не йшов, а біг і розмахував не тільки картузом, а обома руками і щось кричав, тільки здалеку не було чути.
— Он дивись ти! Чого це його розмордувало? Ионька знизав плечима і, злодійкувато глянувши . на синів, махнув по траві косою, більше не звертаючи уваги на крик Прокопа.
Бригадир підбіг зіпрілий, засапаний, витер спітнілу шию картузом.
— Що ж це ти робиш, Йосипе? — закричав він. — Хіба ти не знаєш, що ця ділянка на викіс колгоспникам не давалася?
— Бач, як міркує? — перестав косити Ионька, звертаючись до Федота. — Колгоспним корівкам, значить, буде краще сіно, а наша худоба хай лободу їсть? Оце щоб ти, Федоте, бачив, як мене тут як батька военнослужащего всіма болячками забезпечують. Федот сердито кинув косу, напустив на себе ту командирську суворість, яка була властива йому —по службі, коли він звертався до нижчих чинів.
— В чому справа? — запитав він у Прокопа, зберігаючи на лиці недоступність і холодним поглядом вимірюючи Прокопа з ніг до голови.
— А в тому, що є вказівка від правління цієї ділянки колгоспникам на викіс не давати. А мені що сказано, те я повинен виконувати.
— Ти як що, так виконуєш, а як що, так ні, — підливав масла у вогонь Ионька. — Якби собі в гарбу, ти зараз би виконав.
— А ти коли бачив, що я колгоспне добро краду? Коли ти бачив, я тебе питаю, розтак твою такі — витріщився Прокіп. — Ах ти ж, цап вонючий! Ти ще на мене наговори будеш писати? Так забирайся зараз же із ділянки, доки я тобі кісся на голові не побив!
— Ну, ви не дуже! — виступив наперед Федот. — А то за такі слова ми зможемо вас під суд віддати.
— Під суд! — ощетинився Прокіп. — А ти яке маєш право до мене? Ти перед бійцями командир, а передо мною пішак.
Федот поблід, міцно схопив Прокопа за руку.
— Ну, ну! Ти вихорівської породи не показуй. Жмикрути нещасні. Усе вам мало, щоб вам ні дна ні покришки!
Прокіп, лаючись, пішов сінокосом.
Як тільки він відійшов, Ионька сердито зашуль-потів люлькою, нещадним поглядом опалив Тимка:
— Це все через тебе, татарюго перекопський...
— А при чім тут я?
— Ти не знаєш?! Ти не знаєш? — схопився Ионька, підступаючи із кулаками до Тимка.
— Ну, годі вже, годі, — примирливо обізвався Гаврило, намагаючись загасити сімейну сварку. — Коли вже так, то що зробиш? Доведеться шукати законну ділянку.
— Скільки ж труда вклали! — жалібно вихитував головою Ионька, оглядаючи розкішні валки скошеного сіна. .
— Ех, якби можна було б, так у пазуху забрав, — усміхався Тимко, весело ступаючи по сіножаті. Гаврило осудливо глянув на нього, але нічого не сказав.
— Що? Уже закінчили роботу? Уже додому? — радісно співаючи, зустріла косарів Юля.
— Обідать! — коротко кинув Йонька і, вийнявши з торбини ложку, витер її травою.
Уляна заметушилася біля казана, накраяла на рушник хліба. Вона чула про невдачу косарів і ні до кого не обізвалася ані словом, тим більше до Йоньки. За все життя вона була навчена змовчувати чоловікові, особливо тоді, коли його місило та гризло всередині, і добре знала, що в такі хвилини йому не можна ні заперечувати, ні потакати, бо він все одно причепиться як не до одного, то до другого і може кинути в неї чим попало. Хіба ж не було такого замолоду: вдарив ціпом так, що водою одливали? Молоді роки минули, а скажена кров зосталася, так що жартувати нема чого.
По обіді, не давши й півгодини для перепочинку, знову ловів свою ватагу Йонька на другий кінець лугу.
Коли заходили на першу ручку, він поклав люльку в кишеню і сердито сплюнув.
— Воно й трава там була чорти батька зна яка. Корова її все одно не їла б. Хіба, мо, одні верблюди, — і спересердя жигонув косою по траві. Жінки залишилися біля кухні одні. Уляна перемила теплою водою ложки, поклала проти сонця сушитися, вишкребла тріскою казанок, витерла віхтем із кропиви і теж викотила на сонце. Хліб Уляна загорнула в лопушняк і поклала в холодку. Тоді взяла граблі і пішла ворушити сіно. Вона знала, що це сіно їм не дістанеться, але її тішила думка, що його поїдять колгоспні корівки. "Все ж таки артільне, то теж наше".
Юля узяла граблі, але працювала ліниво, як людина, якій фізична праця не до вподоби. Уляна нічого їй не говорила, бо була рада вже тому, що вона хоч про людське око ворушить граблями, а не збирає квіточки на луках та не плете із них віночка. Не дай бог, побачили б її люди за такою роботою — засміяли б! От, сказали б, невісточку Уляна вибрала. Така ледаща, що одверни й оборони. Люди потом обливаються, а вона квіточки нюхає. "Ей, сусіди-лебідоньки, — загомоніла б тоді до них Уляна. — Не такий тепер час настав, що матері собі невісток вибирають. Самі вони в хату приходять".
Юля, навіть не підозріваючи, що вона своєю роботою і присутністю може викликати такі думки своєї свекрухи, ворушила сіно і крадькома позирала в той бік, де косив Денис. Він був майже поряд, за кущами, так що Юлі видно було його голі по лікоть сильні руки, засмажений сонцем стовбур шиї і мокру поміж могутніми лопатками вилинялу сорочку. Якось Денис озирнувся (він саме заходив нову ручку і витирав травою косу) і зустрівся поглядом із Юлею. Вона мацнула його очима по обличчі, і туга вишенька губів ворухнулася в грайливій посмішці.