— Який ніжинка, іч, — вилаявся Йонька і вийшов із хліва.
—Тепер не вилазитиме", —подумав. Але на душі було неспокійно. Щоб не страждати самому, показав жеребчика Павлові. Павло надимів цигаркою так, що не стало видно ні жеребчика, ні Павла, і, кинувши недопалок через поріг, сказав:
— Треба обмазати мокрим попелом і зав'язати. Увечері жеребчика стала мучити спрага. Йонька не встигав носити воду. Павло питав через тин:
— Ну, як жеребчик?
Уранці жеребчик сконав, а вночі Павло та Гаврило зідрали з нього шкуру і відтарабанили .на скотомогильник.
Тяжку втрату в домашньому господарстві Йонька зустрів ніби спокійно: "Як прийшло, так і пішло", — говорив він домашнім, а вночі схоплювався і шукав під лавою чоботи.
— Куди ти? — питала Уляна.
— Жеребчик ірже. Мабуть, пити хоче.
— Це вже тобі в голові ірже на старість, — сердито обзивалася Уляна і скрушно зітхала в темноті.
І лише тоді Йонька пригадував, що жеребчика вже нема, і мацав на карнизі люльку.
Взимку Йонька став думати та гадати, чим би його зайнятися, щоб давати прибуток господарству, і вирішив кравцювати. Розшукав у скриньці старі ножиці, якими стриг овець, узяв аршин і потеліпався на хутори. В одному хуторі зглемезив таку сірячину, що дядько гнався за ним з голоблею аж до Троянівки.
Йонька невдач не визнавав і перемандрував у інший хутір. Там узявся за кожухи. Кроїв, вимугикував, і кожух вийшов хоч і не дуже тямистий, проте одягти можна. Лишалося тільки цурки попришивати, бо гудзиків не було. Хазяїн вийшов надвір, а Йонька украв баранячий смушок і прибатував до свитки. Буде, мовляв, з чого добру шапку пошити. Попрощався із дядьком, узяв аршин у руки — і до дверей. Дядько гульк, а в Йоньки на спині баранячий смушок. Замість того, значить, щоб пришити його спідсподу, Йонька захапався і приклинцював його зверху. Дядько смушок відірвав і випер Йоньку з хати, не заплативши за роботу. Йонька вийшов за хутір, побив об вербу і закинув ножиці. На цьому і скінчилося його кравцювання. Тепер він нудився в хаті без роботи.
Прикуривши люльку від жарини, він сів на стільчику біля дверей і довго сидів, задумавшись, плямкаючи шорсткими губами.
У сінях затупотіло, зарипіло снігом. Йонька скочив туди і повернувся з перекрученою задом наперед шапкою.
— Давай рибу смажену, шукай самогон. Поліцаї прийшли.
— Еге ж, оце для них смажила.
— А я тобі кажу давай, бо можуть таку пропозицію зробити, що з хати хлів зробиться. Уляна гримнула сковородою.
— І не гляну. Хай роблять, що хочуть. Довелося Орисі нести сковороду. Коли вона зайшла до світлиці, біля столу, впираючись гострою смушевою шапкою в стелю, сидів Гошка. Синя бекеша розстебнута, морда сиза, очі в червоних прожилках, як у бика. Северин Джмелик, у своїй незмінній кубанці і кавалерійськіи куртці, з карабіном за плечима, потирав із холоду руки. Гроно білого чуба, вкритого памороззю, клубилося з-під шапки.
— Гості в хату — могорич на стіл. Така служба. Ей ти, пан, — крикнув до німця, що з цікавістю розглядав вишиті рушники на стінах. — Шнапс. Трінкен? Гут?
— О-о-о! — закивав головою німець і жадібно потягнув ніздрями смаковитий запах смаженої риби.
Це був уже підстаркуватий солдат-тиловик, веселий і неспокійний. Він увесь час присвистував, прицмокував і тупотів чобітьми в солом'яних чунях.
Німець поставив карабін і поперся за стіл, навіть не скинувши шапки.
— Ну, скучаєш за Тимком? — ошкірився Северин, швидким поглядом скидаючи Орисю з ніг до голови.
— А тобі яке діло?
— А те, що німці скручують таким, як він, голови, як баранам. А Тимко — дурень. Хомлига. Був би поліцаєм, а то пішов жидам служити. Загребуть, як падаль. Молотарка день і ніч гуде. Дурний.
Орися зблідла, а в очах лихоманка:
— Оце таке бажаєш за те, що тебе від тюрми спас?
— Добре забувається, а погане —— платиться.
— Що він тобі поганого зробив?
— Тебе вкрав. Бач, надув — живіт до носа. Ха-ха! З хатини вийшла Уляна. Лице її було холодним, як у цариці.
— Марш у хатину, — суворо сказала Орисі.
— Привіт, маманя, — замахав кубанкою Джме-лик. — Цей німчура дудлить самогон, як швець. Іменем Німецької імперії — ще пляшку.
Уляна з гордо піднятою головою пішла в хатину і закрила за собою двері.
— Всі на мене злі, а я ще зліший, — засміявся Джмелик, наливаючи Гошці самогону. — Пий, Гошко, бо ти дурний. Ти дрантя і г... Я б тобі вліпив кулю в потилицю за милу душу.
— Ги-ги! — засміявся Гошка і тяжко ворухнув щелепами.
— Пан, ти німак? А якого ти чорта до нас прийшов?
Німець перестав жувати і уважно вставився на Джмелика п'яними очима, намагаючись зрозуміти, що йому кажуть. Він розумів, що його питають, чи смачна риба, і швидко закивав головою і зашльопав масними губами, повторюючи:
— Каррашо. Плю, плю, плю... (Це мало означати: риба). Єсть каррошо.
— Удавися кісткою, буде ще краще. Ти нас із Гошкою повезеш у Німеччину? Повезеш? А я плюю на твою Німеччину. Мені й тут добре. Тільки щоб тебе тут чортмало і більшовиків. Пойняв? А щоб ми були із Гошкою. Але Гошка дурний, він такий дурний, як і ти. Вас обох спарувати і на скотомогильник. Діду Йонько, правду я кажу чи ні?
— Хто ж його знає, — відкрутився Йонька від прямої відповіді.
— Ага, значить, ти не хочеш відправляти їх на скотомогильник? Тоді вони тебе відправлять, — зареготав Джмелик і підвівся з-за столу.
Німець посоловіло глянув на Гошку, на Джмелика, взяв карабін і, раптом зробившись похмурим, кивнув головою на двері:
— Форан, — різко викрикнув він і злегка штовхнув прикладом Йоньку.
Всі стабунилися біля дверей, і від усіх несло перегаром.
— Яка є тепла одежа — викладай, — понуро обізвався Гошка. — Забираємо для німецької армії. Йонька жалісно заблимав віями.
Його ніхто не слухав, і німець з Гошкою взялись до діла. Гошка відбив прикладом замок від комори, розчистив німцеві дорогу. Той підійшов до скрині, поцмокав, посвистів, оглянув з усіх боків і став вишвиргувати з неї шмаття. Полотно, полотно, полотно. Цілі сувої вибіленого біля Ташані полотна. Німець киває і прицмокує, а Гошка пиряє його на підводу. Воно розмоталось, і видно на його сліпучій білизні печатки німецьких шипів. Джмелик стоїть, спершись об одвірок, димить німецькою сигаретою, обдирає карабіном крейду із стіни. Очі його весело виблискують, йому смішно дивитися, як скулиться Йонька.