— А бодай би тебе так уперіщили, щоб ти й до рідного порога не доліз, аби знав, як на старого чоловіка руку піднімати. А Федота долею вбережи. При тому б я віку дожив. Той би дав шматок хліба та ще й маслом помастив. Де ж то він тепер? Відступив, мабуть, із своїми до Москви. А може, і ще далі? Хоч би, дурень, у штаб або де-небудь у склад затесався, все ж таки далі від смерті, а як поліз у саму гущавину, то, чого доброго, може й... Тьху, що це я верзу? Не дай бог, аж у грудях похололо. А пужално добряче, — прицмокував Йонька, обчухруючи ножичком прутика. — Гнеться, аж свище.
Йонька вирізав добряче чубучилно і вже хотів повертатися назад, як побачив густий ожинник. Ягід було так рясно, що він аж руками сплеснув і присів перед кущем навпочіпки. Кидав у рот одну за другою. Вистояні, прибиті морозцем, були такі смачні і холодні, що так і танули в роті. Довго жадібно їв. Ковзаючи на колінах, витолочив такий слід, ніби возом проїхано. В роті чорно, як у горщику з-під бузини, губи чорні, вуса чорні, а він усе їв і їв, прицмакуючи та примовляючи :
— Оце посолонцював ягідками, оце посолонцював. Уже давило під ложечкою, а він жер і жер, доки напала гикавка. Тоді нарвав ще в полу і пішов у яр, щоб трохи перележати обідню годину. Вийшов на галявину і закляк на місці: перед ним стояли озброєні люди. Один із них, високий і плечистий, в потрісканій і пом'ятій шкірянці, зняв з плечей гвинтівку і сердито запитав:
— Хто такий? Чого тут лазиш?
— Ожину рву, — промимрив Йонька.
— Руки вгору.
Йонька почув, як у пупі закрутило свердлом, але підняв руки вгору. Ожина з шелестом висипалась в траву.
— Зброя е? — запитав плечистий і так глянув, що в Йоньки затіпалися коліна.
— Чубук... чубучок... — скривився Йонька, задихаючись від страшного болю в животі. — Мені якби кущик, на одну хвилину.
— Ну, ти хоч і старий, а обдурити нас не обдуриш, — сказав плечистий, але, побачивши скалічене обличчя старого, пом'якшав. — Ну, йди, тільки не думай тікати.
Йоньку як вітром здуло. З-за кущів появився мучеником, якого тільки-но зняли з хреста.
— Корову спасаю, самі знаєте, яке наше життя: все забирає німець. Голі й босі, хоч лягай та помирай.
— Ну, ти ось що, діду, не хлюпай, а, як на сповіді, розкажи, що тебе будуть питати. Як тільки хоч одне слово збрешеш, так і знай — в запічку замурованого знайдемо, і хай твоя баба, не просить і не молить...
— Все розкажу, голубчики, все розкажу...
— От і добре. — Плечистий підійшов до бороданя, що сидів на пеньку, і щось йому сказав. Йонька зрозумів, що бородань не проста птиця і що від нього тепер залежить, відпустять Йоньку чи ні. Йонька не чув, що вони говорили, але по тому, як плечистий махав рукою і робив нетерплячий порух, здогадувався, що вони говорять про щось дуже важливе. Парубок, років двадцяти п'яти, що охороняв Йоньку, теж нетерпляче позирав у їхній бік, зрідка посмикуючи самокрутку, що диміла в нього поміж пальцями.
"Розстріляють і корову відберуть. Ото вже і суд роблять", — бантурився душею Йонька.
Плечистий закінчив розмову і, обернувшись, кивнув головою на того, що охороняв Йоньку. Вони пішли поміж дерев, і листя шелестіло під їхньою ходою.
"Будуть мене вакуїрувати в царство небесне. Прийми ж, небо, мою душу, а ти, земле, тіло".
Бородатий сидів, похнюпившись, у гіркій задумі. Зодягнений у зелену ватянку, на ногах кирзові чоботи, на голові шапка-вушанка з бумазеєвим зеленим верхом, при поясі гранати, а на грудях — німецький автомат.
"Так ось хто мене на той світ переставлятиме", — сумно подумав Йонька і підійшов ближче. Ноги не слухалися старого, і він ішов, хапаючись аа стовбури молоденьких осик. Бородань, зачувши шелест, підняв голову і швидкими чорними блискучими очима, з яких ще не зійшла задума, глянув на Йоньку.
— Що? Не пізнаєте? — запитав він, і в чорній бороді його сліпучим блиском сяйнули зуби.
Йонька аж здригнув від цього голосу, все пильніше приглядався до незнайомця, очі якого потеплішали і дивилися лагідніше.
— Боже мій! Оксен?
Старий кинувся як навіжений і, схопивши руку односельчанина, затряс її з усієї сили, розглядаючи Оксена з усіх боків, похитуючи головою.
— Та чи ж я сподівався, чи ж надіявся?! — плакав він, підсьорбуючи носом і тремтячи губами. — Думав уже, що й на світі немає. А воно таки хоч півбога, та все ж є на небі. Ох ти ж, горенько, спаси Христос мою душу, — ніяк не міг вгомонитися старий, набиваючи в люльку тютюн.
Оксен, бачачи його мордування, витяг пачку цигарок "Новий Харків", подав старому:
— Куріть мої.
Йонька жадібно згріб цигарку, довго крутив у пальцях, розглядаючи, як заморське диво:
— Хе... Де ж ви дістаєте таку розкіш? Чи не з неба кидають? — запитав він, весело і хитрувато примруживши око.
— Дістаємо помаленьку, — ухильно відповів Оксен, затягуючись запашний? димом і пускаючи його повз вухо. — Розказуйте, що нового в Троянівці.
— А що нового? Німців повно, поліцаїв. Спочатку, як приїхали, курей брали, а це вже до корівок та свиней добираються.
— А що люди говорять?
— Та воно, сам знаєш, народ різний, одні зуби ціплять, другі — ні сюди ні туди, а треті кажуть, однаково на кого робити, аби їсти давали.
— Нічого, ось нагодують німці плетюгами, тоді по-іншому заговорять. Що зробили з артільним добром?
— Розгягли. Хто що в руки злапав. Там таке творилося, що не доведи й бачити. Народ як озвірів. "Ми, — кричать, — сюди все зносили, ми й рознесемо".
Оксен слухав нехитру розповідь Ионьки і все нижче та нижче схиляв засмучену голову.
"Ага, повернулися Джмелики. Значить, не вберегли ми їх, не вберегли. За лабі грати посадили, треба було за міцніші. І тут Дорош говорив правду, і тут правду говорив. Тадей Шамрай? Котрий це? Оте мале вовченя, що його кинули були в сани і направили в Сибір? Тепер воно повернулося? Старостою? Отої І місце собі зна-йшоа відповідне. Ну, від них помилування не чекай! Так от, значить, як вийшло. Нас запроторили в ліси та смердючі ями, а самі сіли правити! Ну що ж, правте. Тільки ми вам не дамо спокійно сидіти ані в днину, ані в ніч".
Оксен торкнув на грудях автомат, що зняв його із забитого німецького мотоцикліста.
"А добро, як прийдуть наші, зберемо, все до віничка, до мітелочки. Не думайте, що так пропаде задаром".