Він не на жарт злякався одного разу, коли гучно захропів бугай, що валявся в багні і забив копитами при його наближенні. Потім він побачив вогні автомобіля, швидко сплигнув з велосипеда і, покинувши дорогу, причаївся в мокрій траві. Він лежав там, поки вдалині не затих шум автомобіля. Якщо не зважати на бика і зустрічної машини, він доїхав до храму без пригод і прибув туди за двадцять хвилин до першої.
Храм був розташований посеред двору, оточеного напівзруйнованими стінами. До шосе було приблизно двісті ярдів. Вузька дорога, що вела до храму, була всипана ковдобинами і губилася серед чагарників і високої трави. Місце для зустрічі було зручним. Блеккі Лі міг би заїхати у двір, і машину не було б видно з шосе.
Джефф зліз з велосипеда і пішки піднявся по вузькій дорозі. Не доходячи до брами, він сховав його у траві. Він підійшов до храму, вглядаючись у темряву. Було занадто темно, щоб він міг що-небудь розгледіти. Він вирішив почекати Блеккі ззовні. Не хотілося йти в цю духотливу пітьму, де можна було наступити на змію. Він помітив кілька кущів, за якими можна було притаїтися і спостерігати за дорогою і храмом.
Пунктуально о першій показалися вогні автомобіля, що наближався. Велика американська машина Блеккі, підскакуючи на ковдобинах, повільно тяглася по вузькій дорозі.
Джефф відчув велике полегшення, коли побачив, що китаєць сидить в машині один. І все ж при його наближенні рука мимоволі стисла рукоятку пістолета.
Він стежив, як машина, проминувши браму, в'їхала у двір. Джефф звівся на ноги і наблизився до Блеккі в ту мить, коли він вилізав з машини.
– Поговоримо в машині, – сказав Джефф і, підійшовши до автомобіля з другого боку, опустився в крісло. Китаєць після короткого коливання знову всівся за кермо.
Блеккі вирішив, що слід слухати і не надто багато говорити. Американець не мусить знати, що йому вже дещо відомо. Було б цікаво і, можливо, вигідніше послухати, що він скаже. Це дозволить з'ясувати, чи збирається він брехати, чи говорити правду.
Блеккі зауважив:
– Містер Джефф, я не розумію, що відбувається. Сьогодні ввечері до мене прийшла Нхан і повідомила, що ви хочете поговорити зі мною у цьому місці. Чому ми не могли б зустрітися в клубі чи на вашій віллі? Все це дуже таємниче і загадково. Я був би радий вислухати ваші пояснення.
– Якраз за цим я сюди і приїхав, – відізвався Джефф. – У мене неприємності. Я той хлопець, котрому потрібен фальшивий паспорт. Я мушу покинути країну, і як можна скоріше.
– Взагалі-то я не бовдур, – вкрадливо промовив Блеккі. – Я здогадався, що паспорт потрібен вам. Думаю, зможу допомогти. Це буде коштувати грошей. Однак, якщо ви не вчинили кримінального або політичного злочину, справа може бути залагоджена без особливих клопотів.
Джефф витяг зібгану пачку сигарет. Він запропонував Блеккі сигарету, але той заперечливо похитав головою. Джефф запалив, і спостерігавший за ним Блеккі помітив, що рука його тремтіла, коли він підносив до сигарети запаленого сірника.
– Я випадково убив свого слугу, – сказав Джефф.
Блеккі здригнувся, як від удару. Цього він не сподівався почути. Він згадав, що йому говорив Танг Вей. І в'єтнамська і американська поліція вважали, що слугу вбили бандити. І ось цей американець заявляє, що він сам убив свого слугу.
Блеккі вдалося зберегти спокій.
– Не розумію, містер Джефф, – сказав він. – Те, що ви говорите, досить серйозно. Як можна випадково убити людину?
– Я зловив його, коли він поцупив мій гаманець. Він спробував втекти. Був наляканий. Гадаю, що я не розрахував свої сили. Під час боротьби я якимось чином зламав його бісову шию.
Блеккі поглянув йому у вічі, обмацав поглядом контури його м'язистої фігури.
– Ви дуже сильний чоловік, – зауважив він з ноткою поваги в голосі. – Це цілком могло трапитися.
– Ось таким чином у мене в домі з'явився труп, – з полегшенням промовив Джефф, оскільки, здавалося, розказана історія не викликала недовіри Блеккі. – Цьому важко повірити. Я вирішив сховатися. Ви ж знаєте місцеву поліцію. Я б міг потрапити у в'язницю. Сподіваюся, з вашою допомогою я зможу вибратися до Гонконга.
Блеккі не міг повірити почутому. Історія виглядала абсолютно безглуздою.
– А не розумніше було б піти в поліцію і пояснити, що сталося, містер Джефф? Слуги – чудернацькі злодії. Якби ви розповіли їм...
– Я думав про це, – перебив його Джефф. – В'єтнамці не люблять американців. Вони могли б запроторити мене у в'язницю. Я не хотів ризикувати.
Відповідь не здалася Блеккі переконливою, йому хотілося, щоб американець висловився до кінця.
– А труп? – спитав він. – Що сталося з ним?
– Я лишив його в шафі на моїй віллі, – зізнався Джефф, – Поліція вже, звісно, бачилася з вами?
Блеккі кивнув. Почуте зацікавило і здивувало його. Якщо Джефф полишив труп на віллі, яким чином він попав у канаву з мертвими бандитами? Хто відніс його з вілли в канаву? Поліція? Для чого вони сповістили в газетах, що Хоума вбили бандити?
– Мене допитували, – відповів він. – Мені сказали, що ви були викрадені бандитами. Поліція цікавилась, чи є у вас дівчина. Природно, я сказав, що не знаю про це.
– Нхан не має до цього ніякого стосунку. Все сталося до того, як ми зустрілися минулим вечором. Вона зовсім непричетна до цієї історії.
Блеккі мовчав. Це була очевидна брехня. Він був певен, що Нхан знала всі подробиці того, що відбулося. Він тільки не міг зрозуміти, для чого поліція віднесла труп Хоума. Навряд чи зможе він витягти з Джеффа щось з цього приводу. Він прочитає про це у вранішніх газетах.
Блеккі вирішив дещо йому розповісти.
– Сьогодні я розмовляв з одним журналістом, – сказав він. – Він розповів мені, що поліція вважає, нібито Хоума вбили бандити. Його труп був виявлений біля розбитого автомобіля, в якому ви їхали.
Джефф заціпенів. Спочатку він подумав, що не розчув. Потім швидко збагнув, що коли почуте ним правда, то поспішив зізнатися у вбивстві Хоума, він добровільно виказав себе Блеккі. Він проклинав себе за те, що не почекав завтрішніх газет раніше, ніж з ним зустрітися. До нього зразу ж дійшло, для чого поліція перенесла труп. Хтось з властей мріє про діаманти.