Мліючи від захоплення, вона поглянула на нього. Він не міг би сказати їй нічого приємнішого, ніж це просте "хеллоу, місіс Джефф".
– Тільки четверта.
Він просунув руку їй під плече, притягнув її до себе.
– З якою б радістю я виїхав звідси, – мовив він. розсіяно поплескуючи її по боці. – Ще тридцять одна година. До біса забавно, що через кілька годин зміниться все життя. Через тридцять одну годину ми будемо в гелікоптері. Ти коли-небудь літала у гелікоптері?
– Ні.
– І я теж. Це буде перше враження з тих численних нових вражень, які нам доведеться пережити. – Він помітив, що в її очах з'явився сум, покачав головою, усміхнувся. – Перше, що ми зробимо, коли приїдемо до Гонконга, це знайдемо юриста, щоб владнати питання з твоєю сім'єю. Адже ти турбуєшся про них, чи не так?
– Трохи. Вони будуть дуже перейматися, коли я поїду.
– Вони звикнуть до цього. – Кілька хвилин він лежав спокійно, далі сказав: Ти не перемінила свого рішення і не зостанешся зі мною? Дідусь міг би з'їздити і попросити у твоєї сім'ї дозволу лишитися зі мною і вийти за мене заміж. Я дам йому грошей на таксі. Залишайся тут, Нхан. Ми зможемо краще пізнати одне одного. Тридцять одну годину ми будемо розмовляти в цій маленькій кімнаті. Ми доволі добре пізнаємо одне одного після такої довгої бесіди, адже так?
– Авжеж.
У неї з'явилося бажання лишитися. "Дивно, – міркувала вона, – коли я з ним, у мене немає страху. Коли він обіймає мене, я вірю, що дійсно поїду з ним до Гонконга, зупинюся в кращому готелі, буду мати власний автомобіль, перли, які він мені обіцяв. Але, мені нічого не треба, окрім нього."
Вона поборола спокусу лишитися. Її брати не любили дідуся. Вона ніколи не знала, чому. Він не зможе поїхати і розповісти їм, що вона покидає Сайгон і довгий час не побачиться з ними. Вони сподіваються на неї. Вона мусить сама пояснити їм, чому вона виїжджає.
– Я повинна їхати, Стів, – сказала вона і сумно на нього подивилася. – Я хочу лишитися, але я ж покидаю їх і їду з тобою, буде недобре, якщо я не поговорю з ними сама.
– Правильно, – Джефф нахилився і поцілував її. – Ти смішна, Нхан. Я захоплююсь тобою.
– Ти дуже добрий.
– Ні, – Джефф спохмурнів. – Я люблю тебе. Я не був добрим, поки не відчув, що люблю тебе. Бути добрим до тебе дуже легко. – Він встав з ліжка, натягнув шорти, підійшов до брезентового мішка, що лежав на підлозі, розкрив його, витяг звідти металеву коробочку і вернувся до ліжка. – Лежи тихо, – попросив він і, відкривши коробку, обережно висипав діаманти в маленьку улоговинку поміж її грудей.
Вона підвела голову і поглянула на діаманти, виблискуючі, наче світлячки, на її коричневій шкірі. Їй стало холодно, вона вгамувала дрож, коли Джефф обережно пересував пальцями діаманти, зробивши з них невеликий візерунок.
– Вони розкішні, чи не так? – тішився він. – Поглянь на них! Мені буде шкода продавати їх. Я відберу кращі і прикрашу ними твою каблучку.
Діамантова розсип на її тілі воскресила у пам'яті відчуття страху, котре вона одного разу зазнала, коли, лежачи в траві, відчула, як по її голих ногах проповзла змія. Тоді вона підскочила на ноги, скрикнула від жаху. Тепер, спостерігаючи задоволення, котре доставляли Джеффу діаманти, що лежали біля її грудей, вона поборола охопивший її страх, вгамувала бажання змахнути їх зі свого тіла і скрикнути.
Втім, вона не змогла сховати несподіваного напруження своїх м'язів, і Джефф, роздосадуваний цим, зібрав діаманти і склав їх назад, у жерстянку.
– Цікаво, чи навчуся я коли-небудь розуміти тебе, Нхан, – сказав він. – Щойно ти була щасливою і веселою, а в наступну мить ти вже без тями від страху. Мені б хотілося знати, що коїться у твоїй славній голівці.
Вона провела рукою між грудей, немовби бажаючи скинути викликане діамантами відчуття.
– Мені теж іноді хочеться знати твої думки, Стів.
– Я знаю. – Перш ніж закрити коробочку кришкою, він уважно подивився на діаманти. – Окрім тебе, ніщо в світі не приносить мені більшої насолоди, ніж ці камінці.
– Я рада.
Нхан зіслизнула з ліжка. Вона більше не могла зносити розмов про діаманти. Якби не ці блискотливі камінці, Хоум був би ще живий, і не було б того жаху, котрий відбувся з ними.
– Мені треба вдягнутися, бо я спізнюся на автобус.
– Так, пора. – Він витягся на ліжку, запалив, дивився, як вона натягає на себе одяг. Коли вона підійшла до дзеркала, щоб розчесати волосся, він сказав: – Ти зрозуміла, що робити, Нхан? Не повинно бути помилки. Блеккі заїде за тобою завтра ввечері о десятій годині. Він відвезе тебе до старого храму. Я буду там об одинадцятій. Не бери багато речей... одну маленьку валізу. Все, що треба, ми купимо в Гонконгу.
– Розумію.
Вона сховала в сумку розчіску, відтак витягла звідти якийсь маленький предмет і підійшла до нього. Вона сіла на краєчок ліжка, серйозно на нього подивилася.
– Я хочу, щоб ти зберіг це, допоки ми знову не побачимося.
– Що це?
Вона взяла його руку і вклала в неї предмет. Насупившись, він підніс руку ближче до очей, щоб розглянути річ. Це був крихітний Будда, вирізаний зі слонової кістки.
– Він належав моєму батькові, – пояснила вона. – Він захистить тебе від зла. Він дуже могутній, Стів. Бережи його. Тим часом, коли він з тобою, зло не торкнеться тебе.
Її наївна віра зворушила його.
– Я збережу його, – промовив він. Він не подумав про ту жертву, котру вона принесла, віддавши йому Будду. Все своє життя вона берегла цю маленьку річ. Вона вірила в її здатність приносити щастя: вона віддала найважливіше і цінне, що мала. Він поклав Будду на стіл поруч із годинником.
– Ну що ж, дитя, лишилося недовго. – Він сів і обійняв її. – Я буду тебе чекати. Не будь такою сумною. Все буде добре.
– Так. Треба йти. – Вона погладила кінчиками пальців його обличчя, нахилилася і поцілувала його в губи. – Прощавай, Стів.
Він провів її до дверей.
– Ще тридцять годин п'ятнадцять хвилин, – сказав він, усміхаючись їй. – Жахливо багато... – Він міцно обійняв її, потім відійшов трохи назад і дивився, як вона прутко спускалася по сходах.
Вона не обернулася.
Він підійшов до вікна і дивився їй услід, поки вона йшла вниз по запорошеній дорозі. Її вишукана пряма хода і манера тримати голову захоплювали його.