Я, розуміється, пригадала собі його.
— Знаю точнісінько таке саме лице, з сумовитими сяючими, майже оксамитними очима і таким самим тужно-хорим усміхом на устах.
— Справді?
— О, так! Воно має ту силу, що зміняє в людях... настрій і зовсім опановує тих, що в нього глядять.
Чому я дивилася так велико на нього? Чи я могла слідити за його споминами? За його споминами, в котрих віджила, очевидно, якась прегарна женська істота, що грала, може, в його житті яку важну роль? Вона має ту силу,— казав він,— що зміняє в людях настрій, і під час коли се говорив, то, дивлячись заєдно на мене, мінився справді. На його уста закрався чудний усміх!
(Опускає голову на спинку крісла й усміхається сумовито). Се, певно, якась прегарна німкеня. Лиш німецькі жінки такі поетичні... такі... такі... ах! Дівча в новелці є брюнеткою, а німкені русяві, але чи ж не може вона припадком бути брюнеткою?.. Ох, ті німці! В них можна потонути, в них є краса і... хто б вже міг таким бути, як вони!
Я ніколи не могла б на нього гніватися. Він якоїсь такої дивної, милої, скорої вдачі, що чоловіка уймає і собі зискує, а притім, мабуть, дуже щире серце. Мені здається, що і вмер би скорше, заким би його уста вимовили неправду. Я бриджуся всіми тими, що уживають неправди, а дійсно уживають її тепер усі... а усі! Се так сумно, а в виду нинішньої "культури" так мізерно... Здається трохи зарозумілим, але я годжуся подекуди з зарозумілістю, іменно не люблю, як хто цілується з "товпою" в уста. Таких уст не могла б я ніколи цілувати.
Далі, він дуже милий, а як вже і думала собі, мусить мати й добре серце. Другий був би, наприклад, радий, коли б його пацієнти оставили подеколи і в супокої, а він просто просив мене, щоб міг мене лічити... Не знаю, справді, чи йти до нього чи ні.
І пішла б я до нього, і не пішла б. Якесь дивне чуття здержує мене від того. Напівсором, напівнесміливість, напівгордість... Чи спитати, може, кого о раду?
(Дуже гордо). О, ні! Ніколи в світі!..
Я знаю так добре, як він виглядає і як він не раз говорить. Його голос я відчуваю так живо душею!
* * *
(Тиждень пізніше. Він у себе, і в злім гуморі). Яке ж погане все, а люди які ж нудні! Мною заволодів якийсь дух отяжілості, а до того мучать і томлять мене страшенно пацієнти. Наколи б я був писателем, то писав би лиш самі тенденційні речі, щоб дати волю своїм думкам і чуттю. Між іншим, писав би я, т. є. старався б світ переконати, що життя і люди — то рішучо дві нудні речі, котрі лиш тим інтересні, що дають чоловікові причину боротися до вмерлого...
(По хвилі). О, той мастодонт! Поганий варвар той москаль! Він з нею в грубій приязні,— оповідала мені вчора стара Мінерва. Він збирається писати якесь діло, а вона старається йому теж о матеріал. Рад би я знати, що се за діло і що за матеріал подає вона йому? (Глумливо). Може, психологічні нотатки? Отже, вона любується наукою, він — "штукою", а я... ха-ха-ха! я вилічу йому її! Так, я той бог у Ніцшевім "Заратустрі", що дивиться милосердям! Але — ні, я не вилічу йому її, вона прецінь не була в мене. Кнайп вилічить її, вже і то тим чином, що вона буде рано по росі ходить й годуватися вівсяною гербатою та житніми крупами. Супроти сього не вдержусь я зі своєю наукою.
В її планах лежить переселитись до Цюріха і віддатися студіям національної економії. Се славна ідея! Тим часом буде він малювати портрети, а відтак... будуть у дальшій приязні і під плащем штуки та науки розсівати соціалізм. Щось подібного лучалось уже, і се повинен я був подумати собі про них обоїх вже зараз спочатку. Адже жодна росіянка (або русинка) не є нормальноумна. Така Софія Перовська,— боже, змилуйся! се чистий сатана, а не женщина! Herr Gott! Ну, впрочім, обходить мене те все страшно мало.
(По хвилі, під час котрої дивиться все уважніше вікном на вулицю). Се вона!.. Боже! вона йде!
(Знов сам). Отже, вона таки прийшла, була! І, ох боже, яка змішана, немов те дитя! Я мусив уоружуватися всіма уймаючими прикметами, щоб її настроїти спокійніше. Я був справдішнім героєм, хоч був de facto [27] зворушений, мов хлопець. А щодо її недуги, то, слава богу, що її можна побороти. Се сказав я їй прямо, а її очі стали вогкі. Вона була майже переконана, що вмре.
Говорила мало, спішилася йти. За два дні має знов прийти, бо недугу не можна занедбувати. Яка ж вона мила! мила!
(Проходжується, живо зворушений, по кімнаті). Дивне дівча! Пробувати з нею — то чиста розкіш; яка ж повна оригінальності і необмеженої правдолюбивості! І навіть коли мовчить, то мовчить, повна думок. Се ж, власне, є та ніжна лагідність; ся оксамитна смирність, що мені над усе подобається! Звичайно бояться дівчата висказувати свої погляди мужчинам, лицемірять і клоняться в ту сторону, звідки вітер віє. Мене обурює таке сервілістичне нахилювання себе до обставин, обурює аж до погорди! Хто б збагнув з нинішнього жіночого поведення те, що колись панувало "матерне право" і існували такі горді самостійні жінки, як, наприклад, спартанки!
Мені так чудно, що вона була тут. Тут поверх книжок уклала була, змішана, свій плащик... а пізніше... тут, на столі до писання, і майже на каламарі, так само свій білий фільцовий капелюх. (Став, задуманий, перед столом і глядить. Раптом добачає банкнот на 5 золотих ринських). Що се? Гроші?! (Паленіючи). Її гонорар? (Змінений і поважно). Я... ні! Мурин зробив свій обов'язок і може вже забиратися... Ні, моя дамо, сим разом ошибнулись ви! Сим разом обидили ви мурина. Я вашого гонорару не потребую. Я шпурну їй його під ноги. Ох! як се мене разить! Сього я не надіявсь ніколи. Отже, тому непорочний капелюх дістав своє місце на столі, щоб під нього всунути гроші?!
О фарисейко! о оксамитна лукава фарисейко! о тигрице ти! Так, вона числить мене до товпи й думає, що я моє звання лиш продаю. Ну, але завтра здиблемось у парку. Проходи в ясних теплих днях заординував я найгостріше...
(Вона, ще в плащі і капелюсі, сидить, задумана, на софі). Слава богу, що те все вже минуло! Ох! Як же мені було тяжко йти! Чоловік, справді, щось таке, що його треба побороти... Як то він казав? "Сю недугу поборемо напевно". Він сказав се так по-доброму і так щиро, що я йому вірю. Все наново мушу застановлятися над його словами. Отже, я ще можу жити! (Ховає з пристрасним рухом лице в подушку софки). Жити!... жити!..