Щодо мене, то я не віддамся ніколи, хоч старі панни для мене найнесимпатичніший елемент. Але я не останусь старою панною: буду собі так — незамужня женщина, а це щось зовсім іншого...
Він виглядає дуже інтелігентно і не без поваги. Кождим разом, як бачу його, маю одне й те саме почуття. Сказала б я навіть, що воно обгортає мене на його вид насилу. Не вмію його розібрати, саме тепер сформулювати, однак що мені й залежить на тім? Його хід говорить: "Іду собі своєю дорогою і не журюся товпою", а ціла його істота має характер рішучості і бистроти. Ну, але якби він знав, як вони всі мало мене обходять, то, певно, лютився би.
І чи я чогось іншого бажаю собі на світі, як лиш жити? Ні, не жадаю більше нічого.
Той старий панок, що поздоровив його перше, сказав: "Моє поважання, пане докторе!" Отже, він лікар. Може, спеціальність від горляних недуг? Але — ні, я буду держатися й дальше методу Кнайпа.
Несказанний сум наповняє моє серце, коли згадаю годину смерті. А я можу так легко вмерти. Тепер осінь. Сього року мені гірше, як минулого. Як мені навесні буде, а відтак знов восени і знов навесні?.. Ох, боже, боже! не бути більше! бути забутою!
Ломлюся під тим почуттям.
Я бажала стільки, але не для себе, для других! Про особисте щастя не думаю вже. Думала я про свій народ, про його долю... про... бог зна про що я думала ще. Хотіла я перекласти Гетевого "Wahlverwandschaften" [5] а одного разу прийшло мені на думку перекласти і Ніцше "Also sprach Zarathustra". [6]
Чоловік — то щось таке, що його треба побороти,— каже той Заратустра. Не знаю, але думаю так часто над сим реченням, а тоді кажу собі звичайно: "Мене поборе смерть".
* * *
(Він у себе, вдоволений). Я вже знаю, хто вона. Походить з малоросів (ха-ха-ха! а я німець!)... донька якогось зубожілого дідича і зветься Софія Добрянович. Що за дивне-дивне ім'я! Властиво, повинен я був собі сам подумати, що вона не німкеня, бо в неї й вигляд не німецький, а емансиповані вони всі, ті велико-біло-etc... [7] росіянки!
Супокій і певність її єства вражають мило, але вона, здається, сумна. Та оскільки я про русинів чував, то вони всі такі здесперовані; спонукує їх до того, без сумніву, їх політичне положення. Впрочім, то народ такий... гм... такий... чи не такий, як болгари і серби, і саме тепер — на початку справдішнього розвою і цивілізації? Мені він симпатичний, а може, і не без будучності. Про них говорять, що вони відживають лише тоді, коли говорять про минувшість і коли гуляють свої національні танці, та що їх народна поезія прекрасна і дуже багата. Ну, про їх поетів незвісно нам нічого, а вони самі не стараються, щоб ми дізналися щось про них. Мабуть, не честолюбив!.
За виємком поляків, мені всі слов'яни симпатичні. Я незвичайно ціню і люблю літературу великоросійську. Візьмім лиш на розвагу такого Толстого. Чи не Магомет він якогось роду? Цікаво, чий світ побідить: чи його, чи Ніцше? Мені видиться, що його і що над Ніцше перейдуть, мабуть, уже незадовго до дневного порядку. Розуміється, що вона буде знати Толстого; чи знає "Крейцерову сонату"? Ну, ся соната насуває вже думок неабияких, а в душі оставляє tabulam rasam, [8] особливо ж — у жінок. Den Kuckuck aber auch, [9] щось такого писати! Німецький ум не сотворив би чогось подібного вже з огляду на своє соромливе жіноцтво. Не знати, чи вона знає нашого модного пророка, приміром його: "Also sprach Zarathustra". Одушевлятися ним не повинна, бо він каже на однім місці: "Як ідеш межи жінки, то не забудь батога".
То в мене значить — говорити "виразно"! Іти, напр., мені до неї з батогом, перед її ніжну, тиху істоту станути з батогом, немов той переможець звірів перед бестій, що скрегочуть зубами. Ні, Заратустро, феноменальне з'явище єсть твій творець, але тут зблямувався [10] він фатально. Вже як є, так є, але жінки таки ніжна раса, а коли вони в не однім невикінчені і недозрілі, то винуваті тому лиш ми самі — їх пани і їх оборонці.
(Дивиться на годинника). Вже пів до четвертої. Адже я мушу вже йти до шпиталю! Коли б мені нині та операція там удалася, я був би гордий, гордий, як цар! (Дивиться крізь вікно). Як же мрачно й вогко надворі, як сумно і безвідрадно! Певно, буде падати дощ або сніг. Чи вона й нині прийде? Вона виглядає так, якби могла відважитись на таке. Ну, остаточно нехай вже буде, як буде, але йти мені треба... Коли б мені нині та річ там удалася, то я був би гордий, як цар...
Тепер не стріну її вже в парку, а хотілось було мені побачити її нині...
* * *
(Вона в себе дома, притиснувши чоло до шиби вікна). Нині верем'я [11] таке неприязне і вогке — годі йти на прохід. А я привикла до того всього: чоловік, справді, погана істота привички. Однак... такий старий парк — то краса неабияка. Ті препишні старезні дерева, що там ростуть, а відтак ті різнородні осінні барви листя... Золотаво-жовте, змішане з зеленню, або жовто-червоне між зеленню, відтак — темно-зелене, а здалека — і темно-синє... В цілім парку величний спокій, хвилями шелест і шолопання птахів між листям, між галуззям, і гра світла, десь-не-десь опізнений цвіт рожі й запах відцвітаючих айстрів...
Я люблю природу і в днях буденних, а найбільше там, де не безчестять її оглядачі, де не чути в різних варіантах: "дуже гарно" або "дуже погано".
В парку уявляю собі, що я в лісі, потопаю в мріях, і лише поодинокі гості пригадують мені, що то не ліс.
Він...
Він точний, як я. Він — лікарем при шпиталі. Як то можна не раз припадком дізнатись. Нині приносить мені листоноша рекомендоване письмо. Під час коли я підписувала рецепіс, [12] складав він (люблю його, того старого німця) листи. Я кинула случайно на одне письмо оком і читаю, не надумуючись: "Ернест Ріттер, Med. Doktor, Spitalarzt, hier". [13]
— Що се за лікар? — спитала я в старого, паленіючи з бог зна якої причини.
— Новий,— відповів він.
— Старий? — питаю.
— Ні, противно, молодий. Цілком молодий, гарний чоловік, відай з Градця. Чи не знакомий вам?
— Ні...
— Він дуже голосний [14] лікар. Він один з тих, що мають ще серце в грудях, не дивляться передусім за грішми аж потім ставлять людське життя на вагу.